Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

можуть залежно від умов іти як на користь, так і на шкоду людям. «Тепер, за капіталістичного устрою, — уточнює свою думку Толстой, — успіхи всіх прикладних наук, фізики, хімії, механіки та інших, неуникно лише збільшують владу багатих над поневоленими робітниками й посилюють жахи та лиходійства воєн».

Та з особливим гнівом окошується Толстой на науках соціальних, котрі мають своєю метою «виправдання існуючого устрою життя». На його глибоке переконання, і філософія (за Толстим, завжди «квазіфілософія»), і буржуазна юриспруденція з усіма її численними відгалуженнями, й історія «зі своїм патріотизмом та описом різного роду злочинів у вигляді великих подвигів», і вже достеменно «уявна» (віртуальна, сказали б ми сьогодні) наука — політична економія, котра «старанно приховує зв’язок явищ та їхнє значення, старанно уникає відповідей на найпростіші й суттєві запитання», — всі вони врешті-решт мають своєю ціллю «утримати більшість людей у рабстві меншості, вживаючи для цього всілякі софізми, кривотлумачення, облуду, шахрайство».

Зауважмо, що до сонмища цих квазінаук Толстой зараховує, причім «передовсім», богословські науки, «різного роду гомілетики, патристики і т. ін, і т. ін.»[237]. Тут далася взнаки загострено виявлена неортодоксальність тлумачення Толстим деяких підставових церковних питань, тлумачення, що часто-густо не збігається з поставою Сковороди; до цього ще матимемо нагоду повернутися.

Наставлення Толстого до наук про суспільство оприявнює ще одну вельми значущу відмінність його поглядів від поглядів Сковороди, а саме — їхню виразну соціально-критичну спрямованість. У Сковороди в судженнях про етичну «недостатність» науки превалює арґументація морально-релігійна, хоча за нею незрідка вгадується справжній соціальний підклад справи. Толстой висуває, якщо кинути оком, такі ж арґументи, але в нього вони чітко вписані в соціальний контекст. Недарма політичну економію піддано найсерйознішій і найрозгорнутішій критиці в таких гостро соціальних його працях, як «Так що ж нам робити?» й «Рабство нашого часу». Характерним є і те, що сатиричний портрет «професора, європейської славнозвісності» Круґосвєтлова з п’єси «Плоди освіти» вповні конкретний, упізнаваний (а чого варті поради панича Васілія Леонідовича селянам, як сіяти пшеницю, «а то й м’яту», — мовляв, «учився про це», та й «у книжках надруковано»); тимчасом у Сковороди горе-вчені Сомнас, Навал та Пифіков — постаті достоту умовні.

Кризу науки, не здатної відповісти на головні, пекучі запитання життя — «яка причина того, що одні люди позбавлені землі й знарядь праці, а інші володіють ними? або: яка причина витворює відчуження землі та знарядь праці в тих, котрі обробляють землю і працюють знаряддям?»[238] — цю кризу Толстой розглядає в органічному зв’язку з кричущими соціальними конфліктами сучасної йому російської дійсності.

Чи знає відповіді на ним же висунуті запитання сам Толстой? Свого часу нам втовкмачувалося однозначне: ні, не знав, бо хоча й був, мовляв, «дзеркалом російської революції», залишався «юродивим», покладався на «боженьку»… Насправді Толстой мав свої відповіді, свою правду. Відкидаючи буржуазну цивілізацію, він заперечував соціальний проґрес як такий, покладаючи надію лише на проґрес моральний, на силу християнської етики. Сама думка про будь-яку залежність людської моралі від соціальних чинників і перетворень видається йому смішною і безглуздою; він засадничо не вірить у те, що «зовнішні зміни форм суспільного життя можуть поліпшити життя людей»[239]. Останні слова взято з не надрукованої за життя Толстого його статті, присвяченої відомому збірникові «Віхи». Толстой критикує авторів збірника за непослідовність в утвердженні засад релігійно-моральної філософії, за поступки «зовнішнім формам», тобто ідеї соціальних перетворень. І під цим оглядом поміж філософами, що з ними він ніколи не зможе погодитися, поряд з «Авенаріусами», поряд з «Дарвінами, Геккелями», Толстой називає Маркса.

* * *

Ось такі постають рівнобіжні.

Читач напевно помітив уже, що ці рівнобіжні не зовсім звичайні: то зближуються, в якихось пунктах сливе збігаються (Сковорода — Гоголь, Сковорода — Достоєвський), то розбігаються (Сковорода — Шевченко, Сковорода — Руссо), а то навіть перетинаються, перехрещуються (Сковорода — Толстой).

Так виникає феномен «перехресних рівнобіжних» — явища дивного, фантасмагоричного, щоб не сказати протиприродного, принаймні для буденної свідомості, сформованої шкільною премудрістю, згідно з якою перехресні рівнобіжні — правдивий нонсенс, півтора людського, Химині кури…

Але, властиво, хто сказав, що повсякденна життьова логіка та Евклідова геометрія найліпше пристосовані для дослідження багатовимірної простороні людської думки?..

Любитель священної Біблії

Лист до М. Ковалинського від 26 вересня 1790 року — один з останніх відомих нам листів Сковороди. Наче підводячи попередні підсумки зробленого, філософ складає список своїх творів. Дивна річ: не знаходимо в ньому «Розмови п’яти подорожніх про істинне щастя в житті», діалогу, що, як ми зрозуміли, є дуже важливим для автора. Все, однак, з’ясується, як тільки перечитаємо текст діалогу й звернемо увагу на розповідану Логвином (чиї думки й судження вочевидь імпонують авторові) «баєчку», або притчу, про «неграмотного Марка». Твір з такою назвою в сковородинівському списку згадано. Виглядає, справа в тому, що філософ надавав цій притчі засадничого значення, саме в ній бачив квінтесенцію, сенсове осердя «Розмови п’яти подорожніх». До речі, ще раніше, в листах до Я. Правицького 1785 та 1786 років, Сковорода весь цей діалог так і називає — «Марко Препростий».

Притча про «неграмотного Марка» це інтерпретація мандрівного апокрифічного сюжету про людину, яка дісталася до раю і змушена обґрунтовувати своє право на вхід до царства вічного блаженства. Відповідаючи на традиційні запитання святого Петра — держця заповітних ключів од райських воріт, «простак» Марко, котрий, виявляється, ні священних мов не вивчав, ні академії не відвідував, ні богословських книжок не читав, бо не знає «„аза“ в очі», тим не менш виявляє неабияку мудрість у розумінні головних моральних законів. Осібно важливою є третя «реґулка», що її Марко дотримувався протягом усього життя: «Чого собі не хочеш, іншому не бажай!» (І, 348).

Це написано Сковородою 1772 року. Через тринадцять років у праці «Підстави метафізики моралі» Іммануїл Кант