Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

«Напра-а-а-во!» — лунко видихав старший сержант.

«Шовг, шовг!» — дружно шаруділи по камінцях солдатські чоботи із залізними підківками.

«Кру-у-гом!» — чітко командував Вірний.

«Шовг, шовг», — злагоджено лунало у відповідь.

Чоботи Павла, намащені, начищені до блиску, стояли у кутку кімнати. Але господарю їх здавалося, що й він у строю разом з усіма.

Це почуття невіддільності від товаришів ще не з'явилося в Онищенка ні тоді, коли боровся з Локкером, ні тоді, як сержант Пименов постав над ними з непроглядної ночі, ані тоді, коли його привезли з кордону і хірург зашивав рану.

Злитість із заставою, з її людьми, з усім, що було тут, — із спортмайданчиком, ленінською кімнатою, навіть з цим порожнім ізолятором, — Павло відчув раптово, коли лікар вирішив відправити його у госпіталь.

«Товаришу майор, дозвольте залишитися», — попросив.

Лікар спочатку не погоджувався, хоч цього разу Карл Локкер схибив і рана була не тяжка. Допомога прийшла, звідки Павло найменше чекав.

«Якщо становище не загрозливе і треба тільки вилежати, краще залишити на заставі. Харчування у нас прекрасне: свіже молоко, сметана, овочі — своє господарство, — сказав Арутюнов. — А потім, тут товариші. Теж лікувальний фактор…»

«Крок-о-ом руш!» — гримів за вікном старший сержант Вірний.

«Гуп! Гуп! Гуп! Гуп!..» — злагоджено відповідали йому чоботи. «Стій!»

Павло лежить нерухомо Його відвідують лікарі. Хлопці дали кров для переливання, кажуть, породичався з багатьма. Вільного часу досить, є коли думати і передумувати, і він раптом виявив, що вже старожил на заставі, що час біжить швидко — сама служба стала звичною, навіть не важкою

Усе те, що раніше мучило, потроху відступило. Навіть тривожні думки про Таню, болісні спогади про їхнє коротке знайомство. Гіркота залишилася за рубежем, який наче ділив життя на дві частини: на те, що було, і те, що є.

Тепер згадував дівчину як мужчина, а не хлопчик, не з моторошною тугою і почуттям безсилля. Раз у раз його охоплювала радість відкриття: він сильний, здатний захистити все, що йому дороге. Вчора чув, як горлав за стіною спійманий ним злочинець-фашист. Окремі слова долітали до нього, і він дивувався і радів, що зміг упіймати такого звіра. На душі було гарно, мовби когось близького врятував від біди.

Він несподівано звільнився від гіпнозу Таниної зверхності, незвичайності, якоїсь переваги над ним. Знову згадував перший вечір, але вже не екстравагантні жарти, а оту божевільно-прекрасну розмову, коли морозної ночі вони тинялися по Києву без мети і напрямку, збивали рукавичками з парканів сніг і говорили, говорили, говорили, забувши навіть, що у теплих парадних можна поцілуватися…

Єдине, що непокоїло його, — це відвідини підполковника міліції з Києва, який назвався Дмитром Івановичем Ковалем.

Коваль недовго пробув в ізоляторі. Подякував Павлові за затримання небезпечного злочинця і пообіцяв поклопотатися про відзначення.

Уже прощаючись, ніби між іншим спитав:

«Ви знаєте Таню Красовську?»

«Так, — відповів Павло, відчуваючи, як завмерло серце. — З нею щось трапилося?»

«Зараз все в порядку. Я думаю, їй буде приємно довідатись, що ви добре виконуєте свій обов'язок».

«Еге ж, — сказав Павло, ще нічого не розуміючи, але відчуваючи, як тепла кров вдарила йому в обличчя. — Звідки ви про неї знаєте?»

«Служба така, — посміхнувся підполковник. — Можливо, вона приїде до вас…»

Павло ледь-ледь повертається на ліжку і все згадує ці відвідини.

Перед ним і зараз ніби стоїть отой літній офіцер у міліцейській формі і доброзичливо позирає уважними очима. Не може бути, щоб він дурив. Хоч Павло завжди говорив про міліцію іронічним тоном чесної людини, якій ніяка міліція не потрібна і не страшна, але цей офіцер мимовільно викликав до себе повагу. Ні, такий брехати не буде. Але як Таня потрапить сюди?! І звідки він усе-таки знає її, і, головне, про їхнє знайомство, дружбу?

За вікном почулася команда: «Розійдись!»

Багато віддав би зараз Онищенко, щоб повернутися набік, підтягтися руками до узголів'я і виглянути на подвір'я, де хлопці відпочивають після занять.

Він почув кроки під вікном, десь зовсім близько, над головою, потім розмову: «Заглянемо?» Павло впізнав голос Стасюка. «А якщо спить?» — «Все одно — обід». — «Стасюк, не лізь у вікно! Можеш зайти нормально, у двері», — це сказав Пименов.

Тепла хвиля обдала серце. Павлові хотілося гукнути, що він не спить, мовляв, можна заходити або й через вікно влізти. Але передумав. Нехай ідуть обідати. Під вечір однаково весь вільний час просидять у нього…

Не відступало одне: звідки підполковник Коваль знає про нього і Таню?

І Павло вирішив попросити кого-небудь з хлопців написати під диктовку лист до Тані.

Але кому можна довірити свої почуття?

І несподівано для самого себе зрозумів, що вибір його падає на сержанта Пименова…

— Таня?

Дмитро Іванович побачив її на лаві, за кущами. Дівчина сиділа спиною до алеї, але він одразу впізнав її по високо піднятих плечах і по тому, як вона тримала голову ледь-ледь набік.

Справу про вбивство родини Іллеш міліція уже повністю передала прокуратурі, яка провадила передсудове слідство, і підполковник Коваль мав повертатися до Києва. Закінчивши сьогодні роботу, він пішов прогулятися у парк, де після задушних вечорів за письмовим столом не раз мріяв про Ружену.

Цього разу приємні