Читати книгу - "Місто кісток"

– Спасибі, – сказав він Рафаелю. – Це те, що потрібно.

Обличчя того було блідим.

– Йдіть та зробіть для свого друга те, що я не зміг зробити для свого брата.

Джейс запхав лезо Серафимів назад за пояс і подивився на Клері.

– Давай за мною, – скомандував він і легко зісковзнув у отвір. Вона затамувала подих, чекаючи крику від болю чи здивування, та почувся тільки м’який стук, Джейс приземлився на тверду поверхню. – Все гаразд, – почувся його приглушений голос. – Стрибай, я зловлю тебе.

Вона поглянула на Рафаеля.

– Дякую за допомогу.

Нічого не сказавши, хлопець простягнув руку. Вона схопилася за неї, щоб не впасти, коли готувалася до стрибка. Його пальці були холодні. Рафаель відпустив дівчину – і за мить вона впала Джейсу в руки. Її сукня задерлася, і його рука ковзнула по оголених ногах дівчини. Хлопець негайно відпустив її.

– Ти в порядку?

Вона потягнула плаття донизу, рада, що юнак не бачив її в темряві.

– Так, у порядку.

Джейс витягнув з-за пояса лезо, що тьмяно світилося, і підняв його. Світло яскравішало, і молоді люди могли роззирнутися. Вони стояли у вузькому, з низькими стелями та потрісканою бетонною долівкою приміщенні. У шпарини понабивався бруд, а по стінах чорною лозою вилися тріщини. Пустий дверний отвір вів до іншої кімнати.

Гучний звук удару змусив Клері здригнутися. Озирнувшись, вона виявила, що за якийсь метр від неї приземлився Рафаель. Хлопець таки стрибнув за ними. Він випростався і дивно всміхнувся їм.

Джейс розлютився.

– Я ж казав тобі.

– Та чув я, – Рафаель байдуже махнув рукою. – Що ви зробите? Я не можу вибратися тим шляхом, яким ми сюди потрапили, а ви ж не залишите мене тут на поталу мертвим.

– А чом би й ні, – сказав Джейс. Він виглядав утомленим, Клері з подивом зауважила, що тіні під його очима стали помітніші.

Рафаель вказав рукою в темряву.

– Нам потрібно йти сюди, у бік сходів. Вони на верхніх поверхах готелю. От побачите. – Він пройшов повз Джейса до вузького дверного проходу. Джейс подивився йому вслід, хитаючи головою.

– Я починаю ненавидіти приземлених, – сказав він.

Нижній поверх готелю був лабіринтом коридорів, що вели в порожні складські приміщення, у закинуту пральню, де стояли прогнилі плетені кошики, завалені стосами зацвілих лляних рушників, і навіть у примарну кухню з безкраїми стільницями з нержавіючої сталі, що зникали в темряві. Більшості сходових прольотів не було. Ні, вони не зогнили, їх свідомо вирізали, залишивши біля стіни купки деревини, придатної хіба що на розтопку. На уламках сходів виднілися шматки прилиплого до них колись розкішного перського килима, вкритого пухнастою пліснявою.

Відсутність сходів збила Клері з пантелику. Чим заважали вампірам сходи? Нарешті вони знайшли неушкоджені сходи, заховані за пральнею. Покоївки, напевне, використовували їх, щоб розносити постільну білизну, коли в готелі ще не було ліфта. Тепер на сходинках лежав товстий шар пилу, що нагадував сірий сніг. Клері закашлялася.

– Тсс, – прошипів Рафаель. – Нас почують. Вони сплять тут неподалік.

– А ти звідки знаєш? – прошептала вона у відповідь. – «Його тут взагалі не мало бути. Що дало йому право читати їй лекції про шум?»

– Я це відчуваю… – Край його ока сіпнувся, і вона побачила, що він був так само наляканий, як і вона. – А ти хіба ні?

Вона заперечно похитала головою. Дівчина нічого не відчувала, крім дивного холоду. Після задушливої спеки надворі всередині готелю було надзвичайно зимно.

Піднявшись сходами, вони побачили двері, на яких ледь розбірливо під наліпленим роками брудом було написано «Вестибюль». Коли Джейс штовхнув двері, з них посипалася іржа. Клері приготувалася…

Але кімната була порожня. Вони опинилися у великому вестибюлі з подертим і зотлілим килимовим покриттям, з-під якого проглядали потріскані мостини. Колись у центральній частині вестибюлю були вигадливо вигнуті парадні сходи, обрамлені золотистим поруччям та вкриті коштовними золотисто-багряними килимами. Тепер від них залишилося кілька найвищих щаблів, що вели в темряву. Нижня частина сходів закінчувалася трохи вище від їхніх голів, у повітрі. Видовище було сюрреалістичне, наче з абстрактних картин Маґритта, які так любила Джоселін. Клері подумала, що цю картину можна було б назвати «Сходи в нікуди».

Її голос звучав глухо, наче і вона надихалася пилу, який усе тут вкривав.

– Чим заважали вампірам сходи?

– Нічим, – сказав Джейс. – Вони їх просто не використовують.

– Таким чином вони показують, що це одне з їхніх місць. – Очі Рафаеля горіли. Він здавався схвильованим. Джейс скоса подивився на нього.

– Ти колись бачив вампіра, Рафаеле? – запитав він.

Рафаель перевів на нього порожній погляд.

– Мені відомо, як вони виглядають.