Читати книгу - "На другому березі (збірник)"

Чадять урочища мокравин, цвіль кадить рудим пожаром, а ніч, як чорний буйвол, в рогах місяць — шерсті віхоть. Безумна безліч форм. Багатство, що призначене для мар, а ввиш пустеля неба — людський ляк і захват, мертве світло, лиш дуб, рослинний лев, над лісом, гордий і скупий монарх, підводить вранці сонця жезл над марнотратним світом. 9 червня 1936. ІДОЛЬСЬКІ НОЧІ На хмарах відблиск місяця повторений, мов пісня, на хмарі хмара — срібний мур, під муром виють лиси. Від зір, мов струни, шнури листя над землею скісно, гриби рудими тарілками дзвонять в хорах лісу. Оркестр рослинних голосні пузони-пні дубові усоте просурмлять неписаним законам ночі, і принесуть вовки діброві жертви з м’яса й крові, руді обтерті щоки об рослин музичне клоччя. Ніч хижих прав і темних чарів. В діжах багон місять брудно-червоне тісто грязі. Сови ладять зраду. Тож хай моргне зоря бровою срібною на місяць, зоря — сестра музики й вартова нічного ладу. До квіту липне квіт — в густій росі, як в білім клею, товста, олійна зелень лісу в плахті ночі грубій. Вузли коріння, мов ключі музичні, під землею сплітаються в мелодію, що грає в пнях у трубах. Це тут кутирів[83] лісових таємний круг і вежа, це тут виснажуються бур майбутніх перевали, щоб блискавка на блискавку, мов лезо навхрест леза, вдаряючи з розгоном, крила людських снів ламала, щоб крила хат вінчала шлюбом полум’я й пожару, щоб темний ляк — дитя підземне кликала щоночі. Де поза розумом чуття провалля, наче нетрі темні, незрозуміла мова вір прадавніх нас оточить. Слово за словом, мов ріка весною криги, точить. 16 травня 1936 СХРЕЩЕННЯ Об хмару хмара, мов об дошку дошка, ударить глухо, й небо затріщить. З лопати хмари сиплються дощі, немов пісок дзвінкий. В зелену ложку листка бере калина дощ, мов юшку, і п’є, і п’є, мов струмінь щастя жданий, мов бризки сім’я, мов росу цілющу, відкривши ягід гроно полум’яне, як віяло червонопере гроно, аж рветься дощ, як втятий посторонок, і вітер звільнений вирує колом. До чорних уст припавши спрагло, мов палиця, у смерч скрутився й коле обличчя наші, наче розкіш нагла. Вузли долонь — у ритміці кохання ключі музичні, й ти — ляклива ланя. Не в Біблії, не на троянднім ложі, пий бурю плідну і цілющу. Може, землі замало навіть для кохання, хіба зрівнятись з бурею всією! Гей, відходить буря, проспівавши лунко, лиш грім із громом, мов змія з змією, ще раз сплелись в останнім поцілунку. Не знаючи, віддаш себе всією. Так що ж, ні, не ламай долонь, ні рож. 16 травня 1936 ДУЕТ Поволі повертаємось у землю, як в колиску, вузли зелені зілля в’яжуть нас — два спутані акорди. Сокира сонця вбита в пень дубовий лезом блиску, музика моху, ласка вітру, дуб, мов ідол, гордий.