Читати книгу - "Чорний Загін"

Яким би відразливим не був мій сон, я не хотів вставати. У спальному мішку було тепло і затишно.

-- Може давай по доброму? – запитав Гоблін. – Слухай, Док. Твоя кохана вже в дорозі. Капітан хоче, щоб ти привітав її.

-- Угу. Звичайно.

Я схопив чоботи однією рукою, відхилив поли намету другою.

-- Яка година, хай йому чорт? – прогарчав я. – Здається, що сонце зійшло вже давно.

-- Правда. Елмо подумав, що тобі потрібен відпочинок. Сказав, що вчора вночі тобі було непереливки.

Я невдоволено буркнув, швиденько взяв себе в руки. Зібрався помитися, та Гоблін зупинив мене.

-- Надівай бойове спорядження. На нас йдуть повстанці.

Я почув далекий грім барабанів. Досі повстанці їх не вживали. Я запитав про це Гобліна.

Гоблін знизав плечима. Він був білий, як полотно. Гадаю, він чув моє повідомлення Капітану. Пан або пропав. Сьогодні.

-- Вони обрали собі нову раду.

Він почав базікати всячину, як це часом робить хтось дуже переляканий, розповівши мені історію нічного протистояння поміж Поневолених і як постраждали бунтівники. Настрою мені це не покращило. Він допоміг мені натягнути всю броню. З часу сутичок під Трояндами, я носив тільки кольчугу. Я взяв зброю, яку мені дала Леді, і вийшов з намету в один з найпрекрасніших ранків, які я бачив у своєму житті.

-- З біса гарний день, щоб померти, -- сказав я.

-- Ага.

-- Коли вона буде тут?

Капітану хотілося б щоб ми були на посту. Йому подобається хизуватися порядком в Загоні й власною ефективністю.

-- Буде, коли буде. Ми отримали повідомлення, що вона вирушає.

-- Гм. – Я оглянув вершину піраміди. Хлопці займалися своїми справами, готувалися до бою. Ніхто особливо не поспішав. – Йду поброджу трохи.

Гоблін не відповів. Просто пішов за мною, стривожено насупивши брови на блідому обличчі. Його очі постійно бігали туди-сюди, спостерігаючи за всім. З його постави й того, як обережно він рухався, я зрозумів, що він тримає напохваті закляття, готове до негайного вжитку. Тільки, коли він невідступно полазив за мною певний час, до мене дійшло, що він охороняв мене.

Я був одночасно зворушений і стривожений. Зворушений, що люди переживали за мене настільки, що були готові захищати. Стривожений, що потрапив у таке скрутне становище. Я поглянув на руки. Несвідомо, я натягнув лук і поклав стрілу на тятиву. Частинка мене також була в стані максимальної готовності.

Всі кидали погляди на мою зброю, однак нічого не питали. Підозрюю, що почали кружляти різні історії. Дивно, як це мої побратими ще не притиснули мене до стіни, щоб вияснити правду.

Повстанці методично і ретельно вишикували свої війська поза межею досяжності нашої зброї. Ті, хто перейняв командування, відновили дисципліну. І за ніч вибудували цілу армаду нових машин.

Наші сили залишили нижній рівень. Внизу залишився тільки хрест, на якому звивалася якась постать… Звивалася. Після всього, що вона витерпіла, навіть після того, як її розіп’яли на тому хресті, форвалака досі була живою!

Війська перемішалися. Лучники займали тепер третій рівень; всім цим ярусом командувала Шепіт. Союзники, солдати, вцілілі з першого рівня, підрозділи Ловця і казна хто ще, займали другий рівень. Ловець тримав середину, Лорд Джалена правий фланг, Ревун – лівий. Вони спробували відновити підпорну стіну, та вона залишалася в жахливому стані. Така собі з неї перешкода.

- Чули останні новини? – До нас приєднався Одноокий.

Я запитально підняв брову.

-- Вони твердять, що знайшли Білу Троянду.

-- Сумнівно, -- відповів я подумавши.

-- Звичайно. У Вежі твердять, що це шахрайство. Просто засіб, щоб змобілізувати війська.

-- Я так і подумав. Дивно, що вони раніше до такого не додумалися.

-- Про вовка помовка, -- пропищав Гоблін і вказав пальцем.

Якусь мить я шукав поглядом, перш ніж зауважив м'яке сяйво, що наближалося по проходах між ворожими дивізіями. Воно оточувало дитину на великому білому коні, яка тримала червоний прапор з вишитою на ньому білою трояндою.

-- Навіть не змогли створити порядну виставу, -- поскаржився Одноокий. – Он той чувак на гнідому вичаровує світло.

В мене стиснуло нутрощі зі страху, що це все-таки правда. Я поглянув на руки, питаючи себе, чи ця дитина була ціллю, про яку говорила Леді. Проте ні. В мене не виникало бажання запустити стрілу в її напрямку. Зрештою, вона б не долетіла навіть до половини потрібної відстані.

На другому кінці піраміди я примітив Ворона і Сонечко; їхні руки енергійно жестикулювали. Я вирушив до них.

Ворон зауважив нас, коли ми були за п’ять метрів від них. Він поглянув на мою зброю. В нього посуворішало обличчя. В руці з’явився ніж. Він почав чистити нігті.

Я спіткнувся, настільки це мене здивувало. Ніж у нього, як нервовий тик. Мимовільно з’являється під час небезпеки. Але чому при мені? Я ж не був ворогом.

Я взяв лук і стріли під ліву пахву і привітався з Сонечком. Вона широко посміхнулася, блискавично обійняла мене. Вона не мала нічого проти мене. Запитала, чи можна поглянути на лук. Я показав їй, проте не випустив з рук. Не міг.

Ворон крутився, немов сидів на розпеченій сковороді.

-- Що в біса з тобою коїться? – запитав я. – Ти поводиш себе так, немов ми всі прокажені.

Його поведінка справляла мені біль. Ми пройшли разом через купу різного лайна, Ворон і я. Він не мав права так зі мною поводитися.

Його губи стиснулися в тонку лінію. Він запхав ніж так глибоко під ніготь, що мені здалося, він зараз поранить себе.