Читати книгу - "Чорний Загін"

-- Я знаю тебе, Літописцю. Я відкрила твою душу і заглянула всередину. Ти б’єшся за мене тому, що твій Загін підписав контракт, якого він буде дотримуватися до самісінького кінця… бо його стовпи вважають, що честь Загону було заплямовано в Берилі. Не дивлячись на те, що більшість з вас вважає, що ви служите Злу.

-- Зло – поняття відносне, Літописцю. На нього не приліпиш етикетку. Його не можна доторкнутися, посмакувати чи розрубати мечем. Зло залежить від того, де ти стоїш, вказуючи його звинувачувально пальцем. З огляду на свою присягу, ти зараз стоїш на протилежному боці від Домінатора. Для тебе – він Зло.

Якусь мить вона ходила по кімнаті, можливо чекала моєї відповіді. Я мовчав. Вона коротко виклала мою власну філософію.

-- Це зло вже тричі намагалося вбити тебе, цілителю. Двічі зі страху перед твоїми знаннями і раз зі страху перед твоїм майбутнім.

Це вивело мене зі ступору.

-- Моїм майбутнім?

-- Інколи Поневолені можуть на мить заглянути в майбутнє. Можливо вони передбачили нашу розмову.

Я був спантеличений. Сидів з тупим виразом обличчя.

Вона на якусь мить вийшла з кімнати, повернулася з сагайдаком повним стріл і висипала їх на стіл. Вони були чорними й важкими, зі срібними наконечниками, вкритими майже непомітними написами. Поки я розглядав їх, вона взяла мій лук і замінила його на інший, з тотожною вагою і натяжкою. Разом зі стрілами вони становили розкішний комплект. Таку розкіш аж шкода використовувати, як зброю.

-- Тримай при собі. Завжди, -- сказала вона мені.

-- Мені доведеться з нього стріляти?

-- Цілком можливо. Так чи інакше, завтра все закінчиться. Ми добряче пошарпали повстанців, та в них величезні запаси живої сили. Моя стратегія може провалитися. Якщо я зазнаю невдачі, виграє мій чоловік. Не повстанці, не Біла Троянда, а Домінатор, ця огидна тварюка, що ніяк не заспокоїться в могилі…

Уникаючи її погляду, я дивився на зброю. Я запитував себе, що я повинен сказати, чого не почути, що мені робити з цими знаряддями смерті й чи зможу я скористатися ними, коли прийде пора.

Вона читала мої думки.

-- Ти знатимеш, коли настане час. І зробиш те, що вважатимеш за потрібне.

Я підвів погляд і насупив брови. Я прагнув… Навіть знаючи, чим вона була, я прагнув її. Можливо, мої тупі побратими мали рацію.

Вона посміхнулася, протягнула свою надто досконалу долоню і стиснула мені пальці…

Я відключився. Так мені здається. Не пам’ятаю, щоб щось трапилося. На якусь мить мені затуманилося в голові, а коли імла розсіялася, вона все ще тримала мене за руку і казала посміхаючись:

-- Пора йти, солдате. Гарно відпочинь.

Я встав наче зомбі й поволочив ноги до дверей. Мене не залишало стійке відчуття, що я щось пропустив. Я не оглянувся. Просто не міг.

Я вийшов у ніч, яка панувала назовні Вежі й відразу зрозумів, що знову загубив десь час. Зірки пересунулися на небі. Комета опустилася. Гарно відпочинь? Часу на відпочинок майже не залишалося.

На дворі було мирно і спокійно, цвірінькали коники. Коники. Ви можете в це повірити? Я поглянув на лук, який вона мені дала. Коли я його натягнув? Чому я ніс його зі стрілою на тятиві? Я не пам’ятав, щоб брав лук зі стола… На якусь жахливу мить, мені здалося, що я втрачаю розум. Цвірінькання коників повернуло мене назад.

Я поглянув на піраміду. На вершині хтось був; спостерігав за мною. Я підняв руку. Він відповів. Судячи по тому, як він рухався – Елмо. Старий, добрий Елмо.

До світанку ще кілька годин. Можна трохи подрімати, якщо не марнуватиму часу.

На одній четвертій дороги по пандусу мене охопило дивне відчуття. На півдорозі я зрозумів у чому справа. Амулет Одноокого. Мій зап'ясток палав… Поневолений! Небезпека!

З темряви, з-за якогось виступу збоку піраміди піднялася чорна хмара. Вона розпростерлася, як вітрило і рушила до мене. Я відповів єдиним доступним мені способом. Випустив стрілу.

Стріла прорвала покривало темряви. Навколо мене пролунало протяжне завивання, повне скоріше здивування, ніж люті, розпачу, ніж агонії. Покривало темряви розлетілося на клаптики. Якась людиноподібна форма квапливо втекла по схилу. Я дивився, як вона бігла; мені навіть в голову не прийшло випустити ще одну стрілу, хоча я й поклав її на тятиву. З кашею в голові, я поліз далі нагору.

-- Що трапилося? – запитав Елмо, коли я нарешті добрався до вершини.

-- Не знаю, -- відповів я. – Чесно, я не маю ані найменшого поняття, що в біса трапилося сьогодні вночі.

Він пильно оглянув мене.

-- Кепсько виглядаєш. Тобі потрібно відпочити.

-- Та потрібно, -- погодився я. – Передай Капітану. Вона сказала, що завтра вирішальний день. Пан або пропав.

Новина йому не дуже допоможе. Проте, я гадав, йому варто знати.

-- Угу. Вони щось зробили з тобою у Вежі?

-- Не знаю. Не думаю.

Не дивлячись на своє застереження, що мені потрібен відпочинок, він хотів поговорити ще. Я бережно відсунув його набік, заліз в один з лікарняних наметів і скрутився калачиком у кутку, немов поранений звір у барлозі. Щось зі мною трапилося, навіть якщо я не мав жодної уяви, що саме. Мені потрібен був час, щоб оправитися. Можливо більше часу, ніж мені дадуть.

Вони прислали Гобліна, щоб той розбудив мене. Я був у своєму звичному, прекрасному, ранковому настрої; погрожував кривавою помстою кожному дурневі, який посміє потурбувати мій сон. Це не означає, що мій сон не варто було потурбувати. Він був огидний. Я витворяв жахливі речі з двома дівчатками, не старшими, ніж дванадцять років і