Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І Киомі промовила: — О! Що за жахливе створіння! Дякую, що попередив. Щойно таке побачу — втечу не озираючись.
І Киомі продовжила прогулюватися високими лісами і берегом моря, збирала морські водорості й пила росу з квітів, щасливіша за будь-кого, хто жив після неї, бо ж бачила світ зором богів. Одного пополудня вона побачила хлопця Че, і Че також її побачив, а слона і зливи поблизу не було. І Киомі подумала: це не може бути чоловік, про якого казав слон, бо він прекрасний, як один з богів. Що стосується Че, то він також подумав: злива не могла мати на увазі цю істоту, коли оповідала про жінку, через яку я помру. І вони посміхнулися одне до одного, і Киомі дала хлопцеві трохи водоростей, а він дав їй убитого в лісі зайця. Ніхто не знає, як так сталося, що вони зійшлися; можливо, цьому посприяв От Ошуканець, цей бог у подобі хамелеона. Але вони були щасливі. І обнялися, як чоловік і жінка, сховавшись глибоко в лісі втраченої країни.
Киомі дивилася вгору, на небо, і раптом воно потемніло, і всі дерева згасли, наче хтось задмухнув ряди сколоскипів: вона-бо втратила зір богів, як передрік слон, і ні вона, ні її діти ніколи вже більше його не мали. Вона зрозуміла це. І подумала: це — чоловік. І заплакала, і пригорнула його до себе, і провела долонею по третьому хребцю. А Че скрикнув і в розпачі подумав: це — жінка.
І тоді Смерть вистрибнула і пішла, торохтячи, по світу.
(2)
Дім, де народився мій батько, видно з багатьох місць, але найкраще можна роздивитися його з моря у погідний день. Якщо лежиш на дні човна, який поволі просувається уздовж краю пустельної лагуни, то, звернувши погляд на захід, бачиш високі пагорби. На їх схилах, порізаних терасами, немов сходами, розкинулися городи, свіжі й прекрасні: можна помітити поля кукурудзи і помідорів, сади з гуайявами, темно-зелені зарості шпинату й маніоки, квітучі латки бобів, і все те таке спокусливе і сповите блакитним маревом відстані. Якщо дивитися звідси на дорогу, вона видається рікою білості з маленькими фігурками, що метляються по ній: чоловіки з кошиками деревного вугілля, віслюки з візками, а один раз на день — стара жінка йде, щоб наповнити дзбан у Діеті, і дзвонить при цьому в дзвіночок, аби відлякати людей. Місце, де вона набирає воду, розташоване неподалік храму Джабджабнота; побудований над джерелом храм оточує собою з двох боків потужний водоспад. Неприступний прямовисний струмінь, пробиваючи схил, височіє посеред пелехів туману. У храмі багато вікон, через які ніхто не визирає.
Тепер переводимо погляд вище, вздовж дороги. Там починаються будинки, криті черепицею, на різьблених опорах з ебенового дерева. Шукаємо поглядом серед них найспокійніший, найелегантніший: ото і є будинок, в якому народився мій батько. За дня рейкові жалюзі у ньому підіймають, аби впустити досередини вітер з моря; весь будинок відкритий, прохолодний, погідний, несказанно приємний. Вночі вони опускають жалюзі, а по кутах даху засвічують висячі ліхтарі — скляні лампи, які світять завдяки ув'язненим в них світлякам.
* * *
А тепер поглянемо на жінку, заради якої він покинув той дім: ось вона, незґрабна і перелякана, веслує у своєму човні так, що врешті сідає на мілину просто в багно; іноді вона віддає перевагу ходінню пішки, навіть якщо доводиться по щиколотки вгрузати в мокру землю, бо з човнами не дає собі ради — ніяк не може навчитися керувати ними. Та якби ж то тільки про човни йшлося! Вона не вміє грати у в’єт, і навчити її просто неможливо. Лишень сміється і махає руками: ну от, я знову збилася! Вона не здатна прослідкувати за чужою грою; вона сидітиме і дивитиметься, як ви переміщаєте шматочки кістки, і їй бракує розуму навіть на те, щоб відчути заздрість або сором за власну недолугість. Вона вміє приготувати кілька страв, і готує одне й те ж знову й знову. Рис із арахісом, датчі в кокосовому молоці. Вона розповідає про приготування їжі, про те, як бачила змію, про дитинча крокодила або про ніщо: просто сидить і мрійливо усміхається.
О, я знаю, що вона була красивою. Навіть більш ніж красивою: славилася вродою, навіть попри те, що була дівчиною з готан, не мала джат. Коли я була малою, ще побутували складені про неї пісні; був один чоловік, який співав їх, веслуючи поночі повз наш дім. Небесне дитя, з волоссям кольору ночі, звинне як рибка. Дівчина з меду, що тане під променем сонця. Отакими були ті пісні, що їх співали для моєї матері: безкінечні порівняння її очей із зірками, а волосся — із сіттю, в яку вона ловить серця, щойно розпустить кучері на вітрі. Єдиним, хто все ще співав їх, був той чоловік, теж із готан, старший за мого батька чоловік із сумними очима. Він мені не подобався. Але він був лише одним із залицяльників матері — люди казали, що колись їх було аж двадцять. О, в це я вірила. Чому б їм брехати? Люди в Кіемі ніколи не брехали заради лестощів. Тому я вірила, що вона була справжньою красунею, хоча для мене — не більше ніж кульгава незґрабна істота зі шрамом на чолі, куди їй колись зацідили веслом під час зіткнення. Так, для мене вона була тим шрамом, тими незмінно заплаканими, заляканими очима, тим запахом збродженого проса, тією рукою, на якій бракувало пальців — їх затисло в капкані на леопарда, коли вона була ще дитиною, — суцільним немислимим нещастям. Для мене вона була тим нестерпним безталанням, тою безоднею напастей. І тому, хоч я й вірила в розповіді про її красу, та не могла втямити, яким чином сама лише краса так привабила батька до неї, з усією її бідністю, тупістю і ненастанними стражданнями.
* * *
Якось я запитала його про це.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чужинець в Олондрії (ЛП)», після закриття браузера.