Читати книгу - "Пан Ніхто"

речі не можна. Проте, хоч ми й недавно на роботі, вільного часу випадає мало. Кожного дня доводиться писати по кілька листів імовірним клієнтам з докладними та спеціально відредагованими для кожного окремого випадку пропозиціями. Треба обміркувати й певні рекламні заходи для популяризації нової марки. Часто випадало говорити по телефону й з Клодом Рішаром про ті чи інші деталі, пов'язані з розширенням підприємства та збільшенням його потужності. На моє щастя, або, точніше, на щастя «Зодіаку», Рішар саме завдяки своїм фантазерським схильностям ще від початку передбачив таку можливість, отже, розширення може бути здійснене легко й швидко, хоча й не задурно. До речі, новина про перехід «Хроносу» в «Зодіак» виповнила Рішара новим ентузіазмом. Лише тепер мені стало ясно, що він дивився на мене як на гробаря фабрики, хоча й не виказував цього. А тому несподіваний поворот справ вдихнув у нього надію, що він скоро тріумфуватиме над акулами, хай навіть без особистої вигоди. В своєму шаленому натхненні він, бідолаха, навіть не завдав собі клопоту подумати, що саме тепер, власне, й обслуговує одну з найбільших акул.

Моє прилучення до великого сімейства «Зодіаку» нічим не нагадувало родинного свята. Мій кабінет був майже ізольований у протилежному від святилища голови кінці коридора. До мене ніхто не заходить, я теж не маю приводу йти до будь-кого, бо для службових довідок існує телефон. Люди, яким мене представили як шефа нового відділу і яких я зустрічав іноді в коридорі, обмінювалися зі мною лише словами холодної чемності. Взагалі стиль «Зодіаку», судячи з усього, є стилем ділової замкнутості: кожен робив свої справи. Стримане поводження було такою ж невід'ємною рисою установи, як і легкий запах мастики для підлоги, що ним просякнуті всі кімнати. Дехто з чиновників, правда, заходив під час перерви в кафе на розі, щоб випити пива чи кави й побазікати, але вони говорили між собою, та й то про незначущі речі, а їхня увага до мене обмежувалася ґречним привітанням.

Не шукаючи поспішних знайомств, я теж сприйняв стиль підприємства: доброго дня — та й по тому, в кожного свої клопоти. Рудольф Бауер, що, як я вже казав, був розумною людиною, попередив мене під час останньої зустрічі:

— Головне: ніякої поспішності й максимальна обережність. То дуже непіддатливе й непроникне середовище, інакше б нам не довелося посилати вас туди. Хай люди звикнуть до вас, хай почнуть сприймати за свого. А доти тільки дивіться й слухайте, не виказуючи себе.

— Але ж я мушу знати бодай щось. Відкіль починати й на чому зосередитися.

— Цього й ми не знаємо, хіба те, що я вже говорив: аж надто тісні зв'язки зі Сходом, підозріло великі прагнення розширити їх, що не відповідає ступеневі комерційної вигоди. Втім, вам інших фактів і не треба. Зрозумійте, ми посилаємо вас — принаймні зараз — не діяти, а просто слухати й дивитися.

Потім він пояснив мені спосіб зв'язку, що його треба буде встановити в разі потреби. Не дуже оригінальний спосіб, зате гранично обережний. Узагалі вся наша розмова була уроком обережності, й я не мав ніякого наміру забувати той урок, тим більше, що він навдивовижу збігався з єдиною вказівкою, яку дав мені наш центр.

Але в головній дирекції «Зодіаку» працює кілька десятків службовців, і серед тих кількох десятків людей все-таки мусить бути принаймні одна компанійська людина. Я не чинив нічого навмисне, аби виявити її, певний, що вона, коли справді компанійська, сама озветься. Так і сталося. Цією товариською людиною виявився шеф рекламного відділу Конрад Райман.

Едіт так швидко включилась у роботу, що мені вже не доводилося диктувати їй листи. Досить було дати кілька побіжних вказівок, щоб вона написала листа ще й краще за мене.

Останній діловий лист, написаний під мою диктовку, був, якщо не зраджує пам'ять, до відповідної болгарської імпортної фірми. В тому листі, за допомогою умовних фраз, я повідомив те, що мав повідомити, або принаймні найважливіше. Решту — коли матиму зв'язок і коли настане час. Отже, тепер я тільки підписував кореспонденцію, і це давало мені можливість регулярніше звертатися до проблем реклами. Але тільки-но я поділився з Ван-Вермескеркеном деякими своїми проектами, як він одказав:

— Не сушіть собі голову. Поговоріть із Райманом, то справжній чудодій реклами.

Я вже був знайомий з Райманом і все-таки, коли завітав до нього, не забув сказати, що прийти мені порадив комерційний директор, — хай не думає, що нав'язуюсь йому. Це був чоловік середнього віку, тендітної статури, з веснянкуватим блідим обличчям, яке своїм замріяним виразом і окулярами в золотій оправі видавалося професорським і трохи відчуженим. Райман люб'язно прийняв мене, терпляче вислухав мої проекти, а тоді сказав, що ідеї дуже цікаві, одначе питання це складне, отже, над ним слід поміркувати, й що він, можливо, також запропонує мені дещо й взагалі подзвонить при першій нагоді. Все це звучало так, начебто він хотів сказати: «Ти, любий, не маєш ніякого уявлення про ці справи, але я досить вихований, щоб тобі це сказати». На ґречні слова я відповів так само люб'язно, бо коли треба бути фальшивим — це не є бозна-яке мистецтво.

Проте я був приємно здивований, коли наступного дня Райман запросив мене на дружню розмову, і не до свого кабінету, а на обід до одного з ресторанів Рембрандт-плейну. Веснянкуватий довго виробляв проект обіду, радячись то з кельнером у синьому смокінгу, що послужливо схилився біля нього, то зі мною. Я терпляче чекав кінця церемонії, неуважливо роздивляючись на безлюдний майдан з мокрими від дощу тротуарами, темне листя дерев, розворушене поривами вітру, і лискучий від води пам'ятник, на якому славетний Рембрандт дивовижно нагадував бакалійника, що постачав мені продукти в Парижі.

За обідом Райман, як годиться вихованій людині, говорив тільки про загальні речі, розпитував, чи знайшов я зручну квартиру, чи не самотньо мені тут і таке інше. Лише десь після вишуканих страв, назв яких я вже не пригадую, та кави веснянкуватий приступив до справи, заради якої ми зустрілися.

— Я багато думав над проектами, що їх ви мені вчора виклали. Вони свідчать про симпатичне прагнення здобути світове реноме вашим годинникам. Надто симпатичне, коли ще й мати на увазі, що ті годинники зовсім не є вашими у прямому розумінні слова. І все-таки… дозволите мені бути щирим?

Тут мій співрозмовник на мить замовк й очікувально подивився на мене понад окулярами, тож я був змушений кивнути, мовляв, чому ж, будьте щирі скільки завгодно.

— Ваш план здається мені важко здійсненним, несвоєчасним