Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

яка вийшла у 1918 р. Барні була американкою, але постійно жила у Парижі, тут відкрила відомий літературний салон, який відвідували М. Пруст, А. Франс, П. Валері, А. Барбюс, О. Роден та ін. Лист Цвєтаєвої цікавий як діалог російської жінки з європейською богемою про сутність материнства і сексуальності. Оскільки ця проблематика також цікавить В. Винниченка, то це дає змогу зіставити мислення імперського за психологією суб’єкта, інфікованого карамазовщиною, і національного, що прагне вибратися з неї.

Модерне російське тлумачення материнства пов’язане з перверсивністю, що є характерною ознакою російсько-імперського еросу. В есе «Лист до Амазонки» М. Цвєтаєва розмірковує про психогенезис лесбійського еросу, оскільки вона мала досвід такої любові з талановитою поетесою часів Срібного віку — С. Парнок[813]. Протиставляючи чоловічо-жіночому материнський ерос, М. Цвєтаєва виходить з того, що ідеальне материнське бажання закорінене в бажанні мати дитину не від чоловіка як Іншого, а від самої любові, що виявляє тут перверсивний нарцисизм на зразок: «Як хочеться мати дитину — не від чоловіка!» або «Як хотілось би дитину — але тільки мою!». М. Цвєтаєва вважає, що така чистота материнського бажання мати лише свою дитину, найточніше пояснює смисл лесбійського еросу: «І ось одного разу усміхненій дівчині, яка не хоче нічого чужорідного в собі, не хоче від нього і його, а хоче тільки свого, зустрічається на зламі дороги інше я, вона, яку нічого боятися, від якої ні для чого захищатися, адже ця інша не може причинити їй болю, як не можна (хоча би коли ти юна) причинити біль самій собі…

Але коли біль все ж трапиться — виявляється, що це зовсім не біль. Біль — це сором, жалкування, каяття, відраза. Біль — це зрада своєї душі з чоловіком, своєму дитинству — з ворогом. А тут ворога нема, тому що — іще одне я, знову я, я нова, але що спить всередині мене і розбуджується цією іншою мною, ось цією переді мною, винесеною за межі мене і, нарешті, полюбленою. Їй не треба було відрікатися від себе, щоби стати жінкою, ії достатньо було би лише дати собі повну волю (спуститися до найглибших своїх глибин) — лише дозволити собі бути»[814]. Закономірно, що жінка, яка почала свої любовні бажання «з не-хотіння дитини від нього, закінчить хотінням дитини від неї», та оскільки таке неможливо, вона згодом зречеться цих стосунків, переслідувана лютими і безсилими ревнощами подруги, і врешті-решт виявиться в обіймах першого зустрічного чоловіка[815]. М. Цвєтаєва, як і Ф. Достоєвський у «Братах Карамазових», говорить про ерос як про хтивість, стихію, що замикається у власному Я. Тобто про внутрішньо виправдану хтивість, про роздвоєне сластолюбство, яке веде до розпусти. У розпусті, як відомо, втрачається свобода вибору, тому індивідуалізація чоловіка у поясненні материнського бажання Цвєтаєвою не важлива. Те саме спостерігається при аналізі російського чоловічого еросу в Достоєвського. «У Федора Павловича Карамазова, — розмірковував Бердяєв, — остаточно втрачена можливість свободи вибору. Вона цілком перебуває у владі дурної множинності жіночого начала у світі. Для нього і… Єлизавета Смердящая — жінка. Тут принцип індивідуалізації остаточно знімається, особистість загублена»[816]. Згубна для формування характеру розпуста постає не причиною, а наслідком глибинних пошкоджень в онтогенетичній побудові людської істоти, наслідком її розщеплення. А розщеплення, як відомо, — головний психічний захист шизоїдного характеру, властивий для імперського суб’єкта. Отже, розпуста стає основою його свавільного самоутвердження. Тобто, якщо в любові як феномені інтегруючої духовності особистість відкриває значущість іншого Я, яке переживається значущішим від власного, на основі визнання іншого характер збирається в цілісність, то лесбійський ерос як перверсивне явище стає проекцією одержимої імперської самозакоханості.

На особливість російського еросу, що відсилає до феномену розщеплення і впливає на перверсії порубіжного світогляду, вказав М. Бердяєв: «Царство Карамазовщини є царство хтивості, що втратило власну цілісність»[817]. Тобто йдеться про царство імперії, яке втратило цінність національної родини та моральний батьківський закон. Унаслідок переважання хтивості в імперській психології ідеал Мадонни й «ідеал Содомський» набувають однакової привабливості[818], що й породжує постмодерністське «всеприйняття» на основі несвідомого материнського інстинкту фатальної Жінки-імперії, яка однаково поглинає і Бога, і диявола.

B. Винниченко аналітично критикує Ф. Ніцше і Ф. Достоєвського, своїм ідеологічним «батьком» обирає А. Шопенгауера[819], оскільки його філософські рефлексії допомагають збагнути специфіку українського еросу, в якому сексуальний інстинкт відступає перед першозначущістю батьківської і материнської любові, що вказує на перевагу ніжної течії лібідозного потягу над хтивою. Тобто Винниченко прийде до того самого висновку, що й Леся Українка.

«Питання про любов виникло переді мною природно, об’єктивно і само собою ввійшло у систему мого світогляду»[820], — писав А. Шопенгауер. Так само природно й об’єктивно, незалежно від російських рефлексій, воно виникло на порубіжжі й було пов’язане з модерними світоглядними пошуками національного характеру у творчості В. Винниченка. Основою любові, на думку Шопенгауера, є «індивідуалізований статевий інстинкт», а всі любовні історії виражають «думу всього людства про створення майбутнього покоління, яке у свою чергу є родоначальником незчисленних нових поколінь»[821]. За романтикою любові А. Шопенгауер бачив цілеспрямовану «натуру» інстинкту, назвавши її «духом роду», «думкою роду, яка вказує волі на те, що йому корисно», в якій дитині «тип роду може зберегтися у можливій чистоті і правильності»[822]. Ідея Шопенгауера, згідно з якою основою статевої любові є інстинкт, спрямована винятково на майбутню дитину, поєднана з метафізикою обраного чоловіка та обраної жінки, коли у дитині реалізується синтез індивідуальної волі до життя чоловіка-батька й відповідного їй інтелекту жінки-матері[823]. Ця шопенгауерівська ідея націлювала свідомих українських чоловіків порубіжжя на пошуки інтелектуальної жінки. Ідеал аристократичної, свідомої жінки особливо захоплював Винниченка, психобіографія якого виявляє, що його вибір був пов’язаний з жінкою єврейської національності. Очевидно, єврейство приваблювало Винниченка інтелектуальною традицією, в якій важливе місце займала свідома дітотворчість. Адже, з погляду єврейської езотерики, духовна жінка відіграє важливу роль у призначенні національного роду, про що, зокрема, свідчить написаний наприкінці XIII ст. «Лист про святість», відомий також під заголовками «Стосунки чоловіка зі своєю жінкою» або «Шлюбні дні», який дарували новоодруженій єврейській парі. Оскільки чоловічо-жіночі стосунки у структурі єврейського світогляду займали важливе місце, то «Лист…» своїм змістом мав навчити чоловіка духовному ставленню до жінки, сприяти нарощуванню свідомості жінки-матері, адже таємною суттю шлюбу вважалося народження справедливих дітей, щоб вписати кожне нове потомство у ланцюг поколінь, з якого має народитися Месія[824]. Винниченко, як і Франко, усвідомлював важливість українсько-єврейського «шлюбу» в боротьбі з Російською імперією на порубіжжі.

У 1908 р. у Винниченка народилася дитина від коханки Люсі Гольдмерштейн, а через три місяці вона померла. Про свою реакцію Винниченко згадував: «Останніми