Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

Еллі знизала плечима, ніби тема розмови її зовсім не цікавила.

— Коли ти про нього говориш, то здається, що він тебе затрахав.

— Еллі, це вульгарно.

— Вибач.

Вона нагородила його дивним, затуманеним поглядом і відвернулася роздивитися підставки з дитячими книжками — Мерсі Меєр, Моріс Сендак, Річард Скеррі, Беатріс Поттер і старий надійний Доктор Сьюз[140]. «Звідки вони про все дізнаються? Чи, може, їм усе відомо від самого початку? Скільки знає Еллі? Як це на неї впливає? Еллі. Що ти ховаєш за своїм блідим, холодним личком? „Він тебе затрахав?“ Боже!»

— Татку, можна я візьму цю? — Вона тримала в руках доктора Сьюза, книжку, яку Луїс не бачив з часів власного дитинства, — історія про негреня Самбо і те, як одного погожого дня тигри забрали його одяг.

«Боже, а я гадав, що вони вже давно перестали друкувати цю історію», — подумав потьмарено Луїс.

— Звісно, — дозволив він, і вони стали в кінець короткої черги до каси. — Ми з твоїм дідусем любимо одне одного, — Луїс згадав, як мама розповіла йому про жінку, яка дуже хотіла дитину і знайшла її. Він подумав про свою дурну обіцянку ніколи не брехати власним дітям. Луїс відчув, що за останні кілька днів обернувся на вельми багатообіцяльного брехуна, але зараз не дозволяв собі думати про це.

— Ясно, — сказала Еллі і замовкла.

Тиша була Луїсові неприємною. Треба було заговорити, аби порушити її:

— Гадаєш, гарно проведеш час в Чикаго?

— Ні.

— Ні? Це ж чому?

Вона кинула на нього пильний потойбічний погляд.

— Я боюся.

Луїс поклав руки їй на голову.

— Боїшся? Але чого? Ти ж не боїшся літаків?

— Ні, — захитала вона головою. — Я не знаю, чого я боюся, татку. Мені снилося, що ми були на похороні Ґейджа і гробар відчинив труну, а вона була порожньою. Потім мені снилося, що я вдома, зазираю до Ґейджевого ліжечка, а воно також порожнє. Але там бруд.

«Лазарю, вийди сюди».

Тут, уперше за всі ці місяці, Луїс згадав свій сон після смерті Паскоу — сон і те, як він прокинувся з брудними ногами, а низ ліжка був весь у хвойних голках і багні.

У нього на потилиці волосся стало дибки.

— То був лише сон, — запевнив він Еллі, і голос звучав, принаймні для нього, доволі нормально. — Він уже минув.

— Я так хочу, щоб ти полетів з нами, — промовила вона, — або щоб ми зосталися тут. Татку, можна ми зостанемося? Будь ласочка? Я не хочу до дідуся з бабусею… Я просто хочу знову повернутися в школу. Добре?

— Це зовсім ненадовго, Еллі, — сказав він. — Я маю… — він судомно глитнув, — мені треба дещо зробити тут, і я швиденько приїду до тебе. Ми тоді вирішимо, що робити далі.

Луїс очікував заперечень, готувався до спалаху роздратування у звичному для Еллі стилі. Ба більше, він сподівався на них. Але відповіддю йому була тільки холодна тривожна тиша, яка видавалася безмежно глибокою. Він міг і далі розпитувати дочку, але розумів, що її це не обходить. Вона вже й так сказала більше, ніж він хотів би чути.

Невдовзі після того, як вони з Еллі повернулися, почалася посадка. Натовп заворушився, і всі, крім Луїса, приєдналися до черги. Луїс міцно обійняв дружину, палко поцілував її. Вона на мить притислася до нього, потім відпустила, щоб той міг узяти Еллі на руки та чмокнути її в щоку.

Еллі глянула на нього похмурим поглядом Сивілли.

— У тебе такі холодні губи, — зауважила вона. — Чом це так, татку?

— Я не знаю, — слова застрягли у нього в горлі. — Будь слухняною, гарбузику.

— Я не хочу їхати, — повторила вона так тихо, що тільки Луїс і міг почути її крізь човгання і бурмотіння пасажирів. — А ще я не хочу, щоб їхала мама.

— Еллі, годі, — сказав Луїс. — З тобою все буде гаразд.

— Зі мною все буде гаразд, — повторила вона. — А з тобою, татку, що буде з тобою?

Черга рушила. Люди йшли вниз до воріт 727. Рейчел потягла Еллі за руку, і та якусь мить опиралася, затримуючи чергу. Вона впилася поглядом у батька, і Луїс пригадав, як минулого разу дочка нетерпляче примовляла: «Ходімо-ходімо-ходімо…»

— Татку?

— Іди, Еллі. Будь ласка.

Рейчел глянула на Еллі і вперше побачила цей її темний задумливий погляд.

— Еллі? — спитала вона здивовано і, як здалося Луїсу, налякано. — Ти затримуєш чергу, крихітко.

Губи Еллі тремтіли. Вона стала білою як стіна. Дівчинка дозволила вивести себе крізь ворота. Вона озирнулася на нього, і Луїс побачив абсолютний жах у її очах. Він помахав доньці.

Еллі не відповіла.

44

Коли Луїс вийшов з терміналу Бенгорського міжнародного аеропорту, холодний, липкий серпанок вкрив його свідомість. Він раптом збагнув, що має на меті довести справу до кінця. Його розум, достатньо гострий, аби пройти через роки навчання в медичній школі, виживаючи на одній стипендії та дріб’язку, який дружина заробляла, розносячи каву з тістечками з п’ятої до одинадцятої ранку шість днів на тиждень, проаналізував проблему і розклав її на окремі компоненти, неначе це був черговий іспит — найскладніший у його житті. І скласти його він мав, без сумніву, на відмінно.

Луїс під’їхав до Брюера, невеликого міста по інший від Бенгора бік ріки Пенобскот. Припаркувався через дорогу від магазину будматеріалів «Вотсонс».

— Я можу чимось допомогти? — запитав продавець.

— Так, — відповів Луїс. — Мені потрібен важкий ліхтар — один з тих, квадратних, — і щось, чим би можна було його накрити.

Продавець був сухоребрим курдуплем з високим лобом і гострими очима. Він посміхався, та його осміх був не надто приємним.

— Збираєшся побраконьєрити, друзяко?

— Перепрошую?

— Хочеш підстрелити вночі пару оленів?

— Зовсім ні, — відказав Луїс без посмішки. — У мене нема ліцензії на полювання.

Продавець підморгнув йому і розсміявся.

— Тобто «не лізь у мої справи», еге? Ну, дивись: такий великий ліхтар нормально не прикриєш, та можна взяти шматок повсті й прорізати посередині отвір. Тоді промінь стане, як у кишенькового ліхтарика.

— Звучить непогано. Дякую.

— Прошу. Бажаєте щось іще?

— Так, — мовив Луїс. — Мені потрібні кайло, лопата та заступ. Лопата з коротким руків’ям, а заступ — з довгим. Мотовильник доброї мотузки вісім футів завдовжки. Пара робочих рукавиць. Шматок брезенту, десь вісім на вісім футів.

— Усе це у нас є, — повідомив продавець.

— Мені треба викопати відстійник, — вигадав Луїс. — Виходить, що я порушую якісь там територіальні приписи, а сусід у мене ще та наволоч. Не