Читати книгу - "Сонячний Птах"

– Бідолашний чоловік, він геть розгубився.

– Його хвилювання зворушує.

– Він розчавлений почуттями.

І я вибіг на вулицю. Накрапав рідкий дощик, і я побіг, наче збожеволів. Як поранена тварина, я хотів залишитися сам-один, щоб одужати після цього полювання. Холодний дощ полегшив біль у моїх очах.

Я мріяв про самотність і про полешення болю – і те, й те я знайшов у Місячному місті. Елдридж домовився протягом місяця читати лекції в Англії, а Саллі зникла. Я не розмовляв із нею після того дня, але Лорен сказав мені мимохідь, що вона взяла два тижні з тієї відпустки, яка в неї накопичилася, й вирушила в тур по Італії та грецьких островах. Вона надіслала мені листа, який надійшов авіапоштою у Місячне місто з Падуї, підтвердивши свою подорож і висловивши жаль, що всі її зусилля зустріти мене в Лондоні перед від’їздом зазнали невдачі. Це було не дивно, бо я не повернувся в «Дорчестер», а переслав свій багаж до готелю «Будинок Синього птаха», звідки вранці вилетів до Африки. Саллі надіслала мені свої привітання й, закінчуючи листа, повідомила, що прилетить до Йоганнесбурґа в кінці місяця й першим рейсом повернеться до Місячного міста.

Коли я читав цього листа, мене опанувало почуття нереальності, так ніби я одержав його з могили. Бо вона була для мене мертвою, вона опинилася поза моєю досяжністю навіки. Я спалив листа.

Лорен навідався на розкопки на один день. Я зрозумів, що мені немає чого сказати йому. Ми ніби стали зовсім чужими людьми; риси його обличчя, що їх раніше я завжди пам’ятав і любив, тепер стали мені незнайомими.

Він відчув провалля, яке розділило нас, і спробував переступити через нього. Я не зміг піти йому назустріч, і він відлетів раніше. Я знав, що він спантеличений, і відчув до нього невимовний жаль. Я не знайшов у собі ані бажання звинуватити його, ані ненависті до нього.

Рал і Леслі були туманними постатями на межі моєї самотності. Вони не втручалися в той приватний світ, у якому я нині жив.

Це був світ Гая Бен-Амона, він перебував поза болем і поза смутком. Протягом того часу, коли Елдридж працював над сувоями, я щодня стежив за кожною деталлю його перекладу. У мене великі здібності до мов, я завжди вивчав їх без труднощів. Лоуренс Аравійський навчився говорити по-арабському за чотири дні, а я опанував пунічну мову за десять і, досягши цього, здобув ключ до казкової країни Гая.

Третя книга була продовженням історії Опета до періоду, коли жив поет. Цей документ зачаровував не менше, аніж ті два, які передували йому, але справжні чари я відкрив у решті золотих книг.

Там були поеми та пісні Гая, поеми та пісні в сучасному значенні цих слів. То був Гай – воїн, Сокирник усіх богів, що написав оду, присвячену осяйним крилам сонячного птаха, своєї бойової сокири.

Він описував, як привіз золото з південних шахт і як розплавив його в горні, схожому на тіло жінки, описував запах розжареного вугілля й сичання струминки розтопленого металу.

Як він очищав і плавив, виковував і формував, загострював і карбував. Коли він описав скульптурні зображення чотирьох грифів-стерв’ятників і чотири сонця, я подивився на велику сокиру, яка висіла над моїм письмовим столом із великим подивом.

Разом із Гаєм я слухав, як блискуче лезо стогнало в польоті, чув, як воно вгороджувалося в кістку, як зі смоктанням вихоплювалося з живої плоті. Я з моторошним страхом читав список ворогів, які загинули від цієї сокири, і дивувався з їхніх злочинів.

Потім настрій Гая змінювався, й він перетворювався на бешкетного хлопця, пив червоне вино з Зенґу, реготав у світлі вогнища зі своїми товаришами по зброї.

А то я бачив перед собою чепуруна, одягненого в білі тканини, напахченого солодким мастилом, з елегантно заплетеною бородою.

Потім – жерця, який поклонявся своїм богам. Він був переконаний, що вони сприяють йому, й не шкодував для них їхню частку пожертв. Гай опускався навколішки в мовчазній молитві, Гай підіймав угору свою сокиру, вітаючи Ваала, сонячного бога. Гай цілком віддавався таємницям релігійного одкровення.

Потім я знову бачив Гая як вірного друга, правдивого товариша, який описує свою радість у компанії інших чоловіків. Поєднання особистостей, радість розділених насолод, небезпека, яку вони зустрічають разом і разом долають. Я знайшов у цьому вірші сильний натяк, що Гай поклоняється героям, він сліпий до помилок друга й описує його фізичну красу майже з жіночою проникливістю. Описує ширину його пліч, царський вигин червоної бороди, яка спадає на груди, де випинають м’язи, гладенькі й тверді, схожі на кругле каміння на пагорбах Зімбао, ноги, схожі на пагони могутнього дерева, усмішку, схожу на тепле благословення сонячного бога Ваала, й закінчує таким рядком: «Ланноне Гіканус, ти більше, аніж цар Опета, ти мій друг». Читаючи ті рядки, я розумів, що мати дружбу Гая було великою цінністю.

Настрій поета знову змінюється, й тепер він уже спостерігач природи, мисливець, який описує свою здобич із незрівнянною любов’ю, не пропускаючи жодної деталі, від вигину слонового ікла й до кремової м’якості нижньої поверхні живота левиці.

Потім він коханець, зачарований красою своєї милої.

Таніт, чиї широкі брови сяють білим і повним світлом під місяцем, чиє м’яке й світле волосся майорить, як дим від великих папірусових пожеж у болотах, чиї очі сяють зеленим кольором, як глибокий басейн у храмі богині Астарти.

Потім раптом Таніт помирає, й поет оплакує своє горе, дивлячись на її смерть, як на політ пташки, її руки зі слонової кістки виблискують, як розпростерті крила, її останній плач лунає під склепінням небес і вражає навіть серця богів. Ридання Гая були моїми риданнями, його голос – моїм голосом, його жахіття й тріумфи були моїми жахіттями й тріумфами, й мені здавалося, що Гай – то я, а я – то він, Гай.

Я підводився з ліжка рано й пізно лягав, я їв мало, й моє обличчя стало сухорлявим і блідим, примарне обличчя, яке дивилося на мене з дзеркала дикими, переляканими очима.

Потім несподівано реальність накотилася на мене, потрясши крихкі кришталеві стіни мого казкового світу. Лорен і Саллі прилетіли у Місячне місто одним літаком. Страждання, якого я так