Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

функції нерозривно пов’язані, хоча деякі уряди більше схильні орієнтуватися на одну з них за рахунок іншої. Югептократ і мудрий державний діяч, барон-грабіжник і громадський доброчинець відрізняються лише мірою: тобто тим, яку частку стягненої із виробників данини утримує еліта і наскільки простолюд схвалює громадське використання, на яке спрямовується стягнена данина. Ми вважаємо президента Заїру Мобуту клептократом, позаяк він утримував для себе забагато данини (рівноцінну мільярдам доларів), а перерозподіляв занадто мало (в Заїрі не було робочої телефонної системи). Натомість Джорджа Вашингтона ми вважаємо державним діячем, позаяк він витрачав податкові гроші на популярні програми і не збагачував себе, надуживаючи президентськими повноваженнями. Втім, Джордж Вашингтон народився у багатстві, яке в Сполучених Штатах розподілене менш рівномірно, ніж у новогвінейських селах.

У випадку будь-якого рангового суспільства, хай то вождівства чи держави, назріває питання: чому простолюд терпить передавання продуктів його тяжкої праці клептократам? Це питання, стоптане політичними теоретиками від Платона до Маркса, щоразу наново порушують виборці на кожних наступних виборах. Клептократії, яким бракує громадської підтримки, ризикують бути поваленими пригнобленим простолюдом або вискочнями, які прагнуть прийти на їх місце і шукають підтримки загалу, обіцяючи вищий рівень послуг порівняно зі стягненими зборами. Гавайська історія, до прикладу, неодноразово перемежована бунтами проти вождів-гнобителів, на чолі яких стояли їхні молодші брати, котрі обіцяли менше утисків. Ця історія може здаватися нам кумедною в контексті давніх Гаваїв, доки ми не згадаємо всі ті лиха, які й досі спричиняє така боротьба в сучасному світі.

Що ж робити еліті, аби заручитися підтримкою загалу і водночас гарантувати для себе комфортніше життя, ніж у простолюду? Протягом віків клеп- тократи вдавалися до комбінації чотирьох прийомів.

Роззброїти населення й озброїти еліту. Це набагато легше в наші часи високотехнологічної зброї, яка виробляється лише на індустріальних заводах і може бути легко монополізована елітою, ніж у давні часи списів і дрючків, які просто виготовити вдома.

Ощасливити маси, перерозподіляючи значну частину данини в популярний спосіб. Цей принцип однаково стосується як гаванських вождів, так і сучасних американських політиків.

Скористатися монополією на силу, щоб підвищити задоволеність населення, підтримуючи громадський порядок і приборкуючи насилля. Це потенційно величезна й недооцінена перевага централізованих суспільств над нецентралізованими. Антропологи раніше ідеалізували ватаги і племінні суспільства як порядні й ненасильницькі, оскільки, проживши три роки у ватазі з 25 осіб, вони не ставали свідками жодного вбивства. Звісно, не ставали: легко підрахувати, що ватага з десяти дорослих осіб і десяти дітей, яка зазнає неминучих людських утрат з інших, крім убивства, звичайних причин, не виживе, якщо на додачу до цього одна з десяти дорослих осіб убиватиме іншого дорослого кожні три роки. Докладніші й довгочасніші відомості про ватаги й племінні суспільства показують, що вбивство — одна з чільних причин смертності в них. Наприклад, одного разу я відвідав новогвінейський народ іяу в той час, коли одна антропологиня проводила біографічні інтерв’ю з жінками цього народу. Одна за одною жінки на запитання про свого чоловіка називали кілька імен почергових чоловіків, які стали жертвами насилля. Типова відповідь звучала так: «Мого першого чоловіка вбили елопі під час набігу. Мій другий чоловік загинув від рук іншого чоловіка, який хотів мене і який став моїм третім чоловіком. Цього чоловіка убив брат мого другого чоловіка, помстившись за нього». Такі біографії дуже поширені серед так званих порядних племінних народів і частково спричинилися до прийняття централізованої влади племінними суспільствами, коли ті збільшилися в розмірі.

Останній спосіб для клептократів заручитися підтримкою загалу — створити ідеологію або релігію, яка виправдовує клептократію. У ватаг і племен уже були вірування в надприродне, як і в сучасних розвинених релігіях. Але вірування в надприродне у ватагах і племенах не служили виправданню центральної влади, не обґрунтовували передавання багатства або підтримання миру між неспорідненими особами. Коли вірування в надприродне набули таких функцій та інституціоналізувалися, тим самим вони перетворилися на релігію. Гавайські вожді нагадували всіх інших вождів тим, що доводили свою божественність, божественне походження або принаймні свій особливий зв’язок із богами. Вождь стверджував, що він служить своєму народові, вступаючи на його захист перед богами і виголошуючи ритуальні формули, щоб викликати дощ, гарний урожай і добрий улов.

Характерною для вождівств була ідеологія — провісник інституціоналі- зованої релігії, — яка підпирала авторитет вождя. Вождь або поєднував у одній особі функції політичного лідера і жерця, або підтримував окрему групу клептократів (тобто жерців), завданням яких було забезпечення ідеологічного виправдання вождівської влади. Ось чому вождівства відводили таку значну частку стягненої данини на зведення храмів та інших громадських споруд, які правили за центри офіційної релігії та видимі знаки влади вождя.

Крім того, що інституціоналізована релігія виправдовувала передавання багатства клептократам, вона приносила дві інші важливі вигоди централізованим суспільствам. По-перше, спільна ідеологія або релігія допомагають розв’язати проблему, як неспоріднені індивіди можуть жити разом, не вбиваючи одне одного, — вони створюють між ними зв’язок, який не спирається на спорідненість. По-друге, вони створюють для людей мотиви, крім генетичного своєкористя, жертвувати своїм життям заради інших. За рахунок невеликої кількості членів суспільства, які гинуть солдатами на полі бою, суспільство загалом ефективніше завойовує інші суспільства або чинить опір їхнім нападам.

Найкраще відомими нам політичними, економічними та соціальними інститутами є держави, які нині правлять всією сушею планети за винятком Антарктиди. Багато ранніх держав і всі сучасні мали або мають письменну еліту, а в багатьох сучасних державах маси також стали письменними. Зниклі держави здебільшого залишали видимі археологічні сліди, як-от руїни храмів, збудованих за стандартизованим проектом, щонайменше чотири рівні поселень за розміром і єдиний стиль кераміки, поширений на тисячі квадратних кілометрів. Завдяки цим залишкам нам відомо, що держави з’явилися близько 3700 р. до н. е. в Месопотамії та близько 300 р. до н. е. в Мезоамериці, понад 2 тис. років тому в Андах, Китаї та Південно-Східній Азії і понад 1 тис. років тому в Західній Африці. В Новий час неодноразово спостерігалося формування держав із вождівств. Тож ми маємо значно більше інформації про держави минулого та про їх формування, ніж про вождів- ства, племена і ватаги.

Протодержави мають чимало рис великих вождівств, які складалися з багатьох поселень. У них продовжилося зростання розміру, яке було провідним мотивом переходу від ватаг до племен і далі до вождівств. Якщо населення вождівств варіювалося від кількох тисяч до кількох десятків тисяч, то населення більшості сучасних держав перевищує мільйон, а Китаю — навіть мільярд жителів. Осідок верховного вождя часто ставав столицею держави. Інші поселення в державах також часто