Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

За кількістю населення вождівства значно переважали племена, варіюючись від кількох тисяч до кількох десятків тисяч осіб. Така чисельність створює серйозний потенціал для внутрішніх конфліктів, позаяк для будь-якої особи, яка живе у вождівстві, переважна більшість інших людей з того самого суспільства не пов’язана близькою кревною або свояцькою спорідненістю і не відома на ім’я. Паралельно із виникненням вождівств близько 7500 років тому людям уперше в історії довелося навчитися, як регулярно стикатися з незнайомцями і не намагатися їх убити.

Часткове розв’язання цієї проблеми полягало в переданні одній особі, вождеві, монополії на право застосовувати силу. На противагу «верховоді» племені вождь обіймає визнану посаду, на яку він потрапляє через спадкове право. Замість децентралізованої анархії сільських зборів вождь був постійним центральним авторитетом, ухвалював усі рішення і володів монополією на критично важливу інформацію (скажімо, чим неофіційно погрожував сусідній вождь або який урожай боги нібито пообіцяли на цей рік). На відміну від «верховод» вождів можна було впізнати здалеку за видимими розпізнавальними знаками, як-от велике віяло, яке над ними носять на острові Ренел, що в південно-західній частині Океанії. Якщо простолюдин зустрічає вождя, він зобов’язаний виконати ритуальні прояви поваги, наприклад, упасти ниць (на Гаваях). Накази вождя можуть передаватися через один або два рівні бюрократії, багато представників якої і самі є вождями нижчого рангу. Проте, на відміну від державних бюрократів, бюрократи у вождів- ствах виконують радше генералізовані, аніж спеціалізовані ролі. На полінезійських Гаваях ті самі бюрократи (яких називають «коногікі») збирають данину / наглядають за іригацією, і організовують відпрацювання повиннос- тей на вождя, годі як в одержавлених суспільствах є окремі збирачі податків, адміністратори водних ресурсів і призовні комісії.

Велике населення вождівства, розміщене на невеликій території, вимагає великої кількості харчу, який зазвичай отримується шляхом харчового виробництва, а в кількох особливо багатих регіонах — шляхом полювання і збиральництва. Наприклад, американські індіанці північно-західного узбережжя, зокрема квакіютлі, нутка і тлінкіти, жили селами під владою вождів, не маючи ні рільництва, ні свійських тварин, оскільки місцеві річки й море були надзвичайно багатими на лосося і палтуса. Надлишок харчу, який виробляли одні, зведені до рангу простолюду, йшов на прогодування вождів, їхніх родин, бюрократів і ремісників-спеціалісгів, котрі виготовляли човни, тесла чи плювальниці або ж працювали ловцями птахів чи татуювальниками.

Предмети розкоші, до яких належали вироби цих спеціалізованих ремесел або ж рідкісні предмети, отримані через далеку торгівлю, відкладалися для вождів. Наприклад, у гавайських вождів були пір’яні мантії, окремі з яких складалися з десятків тисяч пір’їн і виготовлення яких вимагало зусиль багатьох поколінь людей (виробників мантій з середовища простолюду, ясна річ). Завдяки предметам розкоші вождівства можна впізнати в археологічних матеріалах, адже деякі могили (вождівські) містять набагато дорожчі предмети, ніж інші могили (простолюдинські), на відміну від егалітарних поховань давнішої історії людства. Деякі стародавні складні вождівства можна також відрізнити від племінних сіл за залишками витонченої громадської архітектури (приміром, храмів) і регіональною ієрархією поселень, серед яких одне (осідок верховного вождя) помітно більше за інші, містить більше адміністративних споруд і артефактів.

Як і племена, вождівства складалися з багатьох спадкових родів, які жили в одному місці. Однак якщо роди племінних сіл утворюють однорангові клани, у вождівстві всі члени роду вождя мають свої спадкові привілеї. Фактично суспільство ділиться на клас спадкових вождів і клас простолюду, а гавайські вожді своєю чергою — на вісім ієрархічно впорядкованих родів, кожен із яких заохочував шлюби між своїми членами. Крім того, оскільки вожді потребували служників-чорноробів, а також спеціалізованих ремісників, вождівства відрізнялися від племен тим, що в них з’являються завдання, виконання яких можна передати рабам, яких зазвичай набирають із бранців, захоплених під час набігів.

Найбільш примітна ознака вождівств — відхід від винятково реципрок- ного обміну, притаманного ватагам і племенам, у ході якого А дає Б подарунок, очікуючи, що Б коли-небудь у майбутньому дасть йому подарунок спів- ставної вартості. Ми, громадяни сучасних держав, насолоджуємося такою поведінкою на дні народження і свята, але переважна частина товарів у нас циркулює завдяки купівлі й продажу за гроші відповідно до закону попиту й пропозиції. У вождівствах зберігається реципрокний обмін, немає ринкової конкуренції та грошей, але в них з’являється нова додаткова система, яка називається перерозподільчою економікою. Простий приклад такої системи — вождь, який під час жнив бере частину збіжжя в кожного рільника вождівства, тоді влаштовує бенкет для всіх, роздаючи на ньому хліб, або ж запасає збіжжя і поступово роздає його протягом періоду до наступного урожаю. Коли велика частка товарів, зібраних у простолюду, не розподіляється серед нього, а залишається для споживання вождівськими родами і ремісниками, перерозподіл стає даниною — попередницею податків, яка вперше з’являється у вождівствах. Від простолюду вождь вимагає не тільки товарів, а й трудових повинностей на зведенні громадських споруд, які знов-таки можуть приносити користь простолюду (наприклад, зрошувальні системи, які допомагають прогодуватися всім) або переважно вождям (наприклад, марнотратні усипальниці).

Досі ми вели мову про вождівства загалом, ніби вони всі були однакові. Насправді ж вождівства дуже сильно різнилися одне від одного. В більших вождівствах часто-густо були могутніші вожді, більше рангів вождівських родів, більша різниця між вождями і простолюдом, більші стягнення данини вождями, більша кількість бюрократичних рівнів і монументальніша громадська архітектура. Приміром, суспільства невеликих полінезійських островів фактично більше нагадували племінні суспільства із «верховодами» за винятком того, що посада вождя в них була спадковою. Хатина вождя не вирізнялася з-поміж інших хатин, не існувало бюрократів або громадських проектів, вождь розподіляв більшу частину отримуваних від простолюду товарів серед самого простолюду, а землею володіла громада. Зате на найбільших полінезійських островах, як-от Гаваї, Таїті та Тонга, вождів легко було впізнати з одного погляду за їхніми прикрасами, громадські споруди зводила велика організована робоча сила, більшу частину данини вожді залишали для себе й усю землю контролювали вони. Поглиблюючи градацію суспільств із ранговани- ми родами, їх можна поділити за розміром політичної одиниці: від тих, де нею було окреме автономне село, до таких, що складалися з регіонального скупчення сіл, в яких найбільше село правило за резиденцію верховного вождя і контролювало дрібніші села із другорядними вождями.

Тепер уже має бути очевидним, що вождівства породили дилему, засад- ничу для всіх неегалітарних суспільств із централізованою владою. Зі свого кращого боку, вони приносять користь тим, що забезпечують дорогі послуги, які неможливо отримати на індивідуальній основі. Зі свого гіршого боку, вони цинічно функціонують як клептократії, переміщуючи багатство від простолюду до вищих класів. Ці шляхетна й егоїстична