Читати книгу - "Щоденник Яти Ольше. Том 1, Наталія Шепель"

- Так.

- От і добре. Раджу одягтись тепліше та запастися обігрівальними артефактами. Не дивлячись на календар там вже два тижня зима.

- Зима й тут вже два тижні, - додав чоловік спостерігаючи як за вікном кружляють сніжинки.

28.11.157р.

Дикий Ліс

Декан шов позаду та лише іноді лаявся, коли ноги взуті в снігоступи провалювались глибше аніж очікувалось. Першим, що я вирішила показати чоловіку, було покинуте місто Лумінен.

Лавер уважно оглядав кожен ларк. Навіть до склепу завітав.

- Бували тут раніше? – не втрималась й запитала я, бо вираз обличчя виказував якісь тяжкі спогади.

- Я не настільки старий. Війна закінчилась задовго до мого народження. Але багато чув. Й не тільки про Лумінен. Тут до речі раніше мешкав відомий на весь світ коваль Оддманд Білий. Його мечі й досі вважаються найкращими у світі.

- Невже за весь цей час його не обійшов?

- Не тільки ельфійська робота, а ще й магія, роблять справжні дива.

- То цей Оддманд ельф?

- Так.

- І де він зараз?

- Похований в північних лісах. Він загинув у війні зі жерцями.

- Шкода. Куди далі підемо?

- Давай оглянемо напрямок до Гаяв-Тока. Може вдасться взяти орієнтири й повернутися сюди пізніше.

- Сам?!!

- З тобою. Будемо так пересуватися, доки до самого міста не дійдемо.

- А вмієш телепортуватися не сам?

- Звісно. Того й з ночівлею тут. Будемо завтра йти поки сонце не сяде, а назад телепортую вас обох до будинку.

Я незадоволено скрипнула зубами, це могло означати лише одне: й весна не прийде як по Гаяв-Току будуть бігати маги.

- Це в тебе називається “почекати до весни”?

- Не втримався. Така можливість. Та не хвилюйся, - спробував мене заспокоїти іллін, мабуть, всі емоції відобразились на моєму обличчі, - масового переселення не планую. Лише обрані члени ордену.

- А назва у вас є? А то все орден, та орден.

- Назва?

- Так. Щось типу “Білої панчохи”, чи “Пустої чарки”.

- І чого ти така колюча? Наче дикобраз. Назва звісно є. “Орден Тихої Ночі”.

- “Тихої ночі”?

- Так. Саме про тихі ночі мріяли ті, хто жив під час війни.

Коментувати не стала, а лише замислилась над спогадами. Був час в моєму житті, коли я також мріяла про тихі ночі.

***

Спати в снігу не хотілося, а мою пропозицію на ніч повернутися додому, відкинув. Звісно могла й сама телепортуватися, та совість не дозволила залишити чоловіка одного напризволяще. Невідомо хто може завітати вночі в гості.

Наламавши ялинкових гілок декан влаштував прихисток в норі розташованій в коріннях величезного дерева. Я ж на вході розвила вогнище, підпалюючи сухі гілки магією. Добре що їжу готувати не потрібно, Коша приготував нам цілий кошик смаколиків.

- Знову сніг йде, - щоб порушити тишу під час вечері промовила я відчувши чужу незручність.

- На цей раз хоч звичайний.

- А можна питання?

- Задавай.

- Це з приводу богів. Як так вийшло, що різні розумні з різних світів вклоняються однім богам?

Я вже запитувала про це свої друзів, та відповіді, що мене б задовольнила не отримала.

- Несподіване питання. Мабуть, через те, що боги в цьому світі не вигадані, а реальні. Хоча деякі раси вклоняються своїм.

- І ті їм відповідають?

- Навіть не знаю що на це відповісти. Скоріше за все щось отримують, бо не трималися б за стару релігію. А звідки таке питання?

- Влітку якось натрапили на храм зі статуями, й Террі трохи розповів про них. Потім хотіла в бібліотеці ще почитати, та все часу не було.

- А що саме тебе цікавить?

- Наприклад бог війни Беллатор. Дві сторони вирішили повоювати й обидві почали молитися цьому богу, то кому він стане допомагати? Й вірна відповідь, що скидається першою на подумки, той, хто краще молиться, та більш дорогу жертву приносить. А якщо обидва війська в рівних можливостях? Я б на його місті взагалі б нічого не робила, та не допомагала, а тільки отримувала подарунки. А коли війна закінчиться, підійшла б до переможця й запитала: я вам добре допомогла, не хочете ще віддячити?

- Хоча й дивний, але досить розумний висновок. Мабуть, боги так і чинять в більшості випадків. Нащо вкладати зусилля там, де й без тебе обійдеться. Але…

- Тихо, - перебила я декана, - щось наближається. Судячи з запаху химера.

Чоловік хотів витягнути меча, але я похитала головою. На що очі Лавера здивовано збільшились.

- Тихенько ходімо за мною, - покликала я, й обережно, щоб менше хрумтів під ногами сніг вийшла з укриття.

Заклинання бачення в темряві, й декан зміг побачити, тих кого почула я. Ледь помітні на снігу білосніжні пухнастики, з короткими вушками та довгим, вже сірим хвостом, невеличкою зграєю зібралися поряд з деревом та дружньо обгризали його кору.

- Я поки не знайшла їх в довіднику, та ще з минулої зими знаю, що вони не завдадуть мені шкоди, лише деревам. Коли перший раз їх побачила навіть гадки не мала, що це не прості тварини. Самідір з ними спокійно грався.

- Збожеволіти. Ти скажи, що сама їх за вушком чухала.

- Добре, не скажу. А що не так?

- Це талвійські гамірди. При небезпеці випускають отруйний газ, від якого миттєва смерть. А ти їх пестила.

- Так і загрози їм не несла.

- Треба буде перевірити, що вам Частвінг викладає. Сьогодні гамріди, а завтра дергірва заведеш вдома.

- Кого?

- Дергіва. Дуже не безпечна химера, входить в клас немерців. Повернемось назад, я розповім.

Звісно ж погодилась. Безкоштовні лекції зайвими не бувають.

А декан потрошку завойовує мою довіру.

33.11.157р.

Маг-Рівік

Повертаючись до дому після вечірньої зміни в “Ведмедику” ми з Ноланом обговорювали стан в місті. Що було досить дивно, перевертень рідко зі мною спілкувався, передаючи перевагу мовчазному супроводу.

- З першого морозія вступає на посаду новий голова магічної варти, - оголосив хлопець.

- І хто це?

- Ще не відомо. Але його призначила магічна рада.

- Тобто це буде маг?

- Скоріше за все.

- Сподіваюсь він буде більш захищеним від зовнішнього впливу. Та терплячішим до чаклунок. А що ще нового?

- Крадія крамниць досі не знайшли. Навіть гадки не маємо хто це. Ані магічного сліду, ані звичайних злодії не залишили.