Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

Кінець-кінцем натовп розсіявся, галера змогла відчалити. Вийшовши в море, капітан власноручно звільнив подорожніх та привітав їх.

— Що сталося з абіссінцями? — спитав отець Плантен, який був стривожений більше, ніж якби втратив власних дітей.

— Тепер, — увічливо відповів капітан, — вони, ймовірно, вже стали турками. Магомет тепер має на трьох вірних більше. Можливо, це дуже прикро для них, але зрадіймо, бо Король Франції мало не втратив трьох підданих.

З усмішкою промовляючи ці слова, він по-приятельському підхопив Понсе та єзуїта під лікті, та потягнув їх, рівно як і Флео, до кают-кампанії. Навіть веселий настрій цього моряка — фламандця за походженням, народженого в Дьєпі, якого кликали де Гуком, — не міг перешкодити цьому випадку нагнати на трьох його пасажирів стійку меланхолію на всю подорож.

Був жовтень. Їм дули в спину прохолодні попутні вітри, які забезпечили відпочинок галерникам з самого виходу з рейду. Окрім веслярів, яких ніхто не бачив, екіпаж складався з мовчазних вояків. Найдовше вони діставалися до Агріжанти. Флео, щойно скрився за обрієм єгипетський беріг, зачинився в своїй каюті, і так довго відмовлявся від усілякої їжі, що дійшов мало не до виснаження. Понсе сказав: йому подаватимуть суп з ліками, насправді ж він нічого туди не клав. Канцлер подякував лікарю за піклування, не підозрюючи, що був зобов’язаний власним порятунком кухарю.

Єзуїт був не ліпшою компанією. Він годинами молився на носу, і піна, що накочувалася на палубу, лягала колом біля його ніг, ніскільки його не турбуючи. Жан-Батіст гадав, що він молить Бога простити йому втрату абіссінських рабів. Понсе знадобилося два дні, щоб зрозуміти: священикові дуже страшно, і його молитви небесам скоріш стосуються майбутнього, ніж минулого. Він просто не хотів гинути.

Єдиний, з ким Жан-Батіст вів вільні та приємні розмови, виявився капітан де Гук, син моряка та відважний воїн. Цей чоловік хоробро бився під час війни в Голландії. Він служив помічником капітана на кораблі, який під огнем брав участь у переможній битві біля мису Бічі Хед під командуванням Турвіля. Де Гук плекав щиру прихильність до короля Людовіка XIV. Він бачив його тільки раз, і лише здалека. Але знав про нього багато історій — про його дитинство за часів Фронди, яка сколихнула всю країну, про його славу, битви, його одруження та любовні зв’язки; історій галантних, які ходили в народі про його коханок та побічних дітей. За п’ять років, які він проплавав у східних морях, де Гук пропустив нещодавні події: він охоче говорив лише про початок царювання — яке стало вже легендою — та про єдину війну, в якій брав участь він сам. Якщо б Понсе провів останні роки в Європі, то зрозумів би, що де Гуку відомо про короля те саме, що й усім французам. Але тут, на тлі зелено-лілових хвиль, під розпатланими хмарами, освітлюваними косими променями, життя Людовіка XIV, про яке розповідав з акцентом старий моряк, перетворювалося на грецьку епопею. Завдяки тисячі інтимних та славетних подій з життя Короля, які капітан знав до подробиць, Жану-Батісту здавалося — він стає запанібрата з напівбогом, як пастуху Овідія ввижалося під час пообіднього відпочинку, що він кличе на «ти» Зевса. Очарування Королем-сонцем, під яке його співвітчизники потрапляли поступово, Жан-Батіст відчув одразу, як відчувають благодать дорослі, яких хрестять на очах їхніх дітей. Отже, Жан-Батіст знов ставав французом.

Вони стояли в Агріжанті п’ять днів. Одного вечора капітан, отець Плантен і Понсе пішли до корчми, розташованої на горі; було ще досить тепло, і всі сиділи на терасі, але решітка, обвита виноградною лозою, вже тремтіла від осіннього вітру. Повернувшись на борт, вони мали незадоволення дізнатися: тютюн, призначений для короля, було вкрадено. Флео, який спав у сусідній каюті, напевно нічого не чув, якщо тільки його дружина не порадила йому ні на кого не зводити ніяких звинувачень. Капітан розпитав вартових матросів: вони стверджували, що бачили тіні якихось дітей, які прослизнули по швартовах. Послідкували санкції, але тютюн Людовіка XIV все одно вже палили десь у сіро-зелених горах, що нависали понад портом.

Відпливали о п’ятій ранку. Цього разу дув зустрічний вітер, корабель врізався у розлючені хвилі, які плювалися зеленою піною. Ішов дощ. Підняти вітрила виявилося неможливим, і веслярі важко працювали протягом годин. Понсе не знав, що краще: попросити дозволу подивитися на галерників, щоб насправді дізнатися про ступінь їх горя, яке, однак, мало бути терпимим, чи задовольнитися тим, щоб уявляти собі ці тіла-механізми, які, через дві дошки палуби під ним, у кайданах, робили гріховною кожну мить його відпочинку. По двох коротких зупинках муки галерників, принаймні цього разу, припинилися в Марселі. Жан-Батіст, згораючи від нетерпіння, дивився з напів’юта, як наближувалися до них причали Старого Порту. Як тільки вони пристали, він попрощався з капітаном і зіскочив на землю.

Під час плавання він міг ще сподіватися, що підлеглість єзуїтам не буде надто обтяжливою, бо їх присутність поруч із ним зводилася до непомітного отця Плантена, який тремтів від страху перед морем. У марсельському порту довелося залишити всі сподівання: біля трьох чорних карет на них чекали на причалі п’ятеро осіб, у одязі того ж кольору. Єдиним, хто міг виправдати появу цього траурного кортежу, був схудлий від безсонних ночей та проносу Флео, якого винесли з каюти на ношах. Але отець Плантен, до якого на твердій землі знов повернулося життя, і якого привітали йому подібні, також зайняв у ньому своє місце; і Понсе, який убрався в свій червоний оксамит і почував себе щасливим та вільним, повинен був, як усі, сісти до одного з цих катафалків, між своїх нових ангелів-оборонців з пісними обличчями. Вони попрямували до Фаро, де єзуїти мали свій будинок. Власність ордену складалася з величезної білокам’яної будівлі під плоским дахом з романською черепицею, та містилася поруч із церквою з плоским фасадом за відомим взірцем церкви Іль Джезу в Римі. Жан-Батіст дістав вузеньку кімнатку на другому поверсі, з якої відкривалася панорама Провансу. З одного боку він бачив перші будинки Марселю, з іншого розкинулася прекрасна долина з орними землями, на яких де-не-де здіймалися стрункі кипариси та тягнулися смуги соснових і каштанових лісів. У далині, на межі обрію, біла нерівна лінія засніжених хребтів найближчих Альп відділяла темну та спокійну землю від затягнених хмарами й завішених сіткою дощу небес.