Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

Розділ 1

До Олександрії не трапилося нічого вартого згадки. Єзуїт піклувався про трьох абіссінців; він попереджував їх найменші бажання. Нещасні не промовляли жодного слова, але здавалося, що вони весь час питають, чому це раптом ця людина стала їхнім рабом, хоча вони при цьому не зробилися її господарями. Щодо канцлера Флео, то він не розкривав рота упродовж усього етапу, і страшенно мучився, бо через збій звичного режиму в подорожі, йому не вдавалося вчасно прийняти їжу.

Олександрія стала місцем розгортання першого серйозного інциденту. Візки прибули в порт проти ночі та поїхали в бік старого лазарету, переробленого на готель французом на ім’я Ріго. То була людина месьє де Майє: вона надавала йому інформацію в обмін на захист. Він прийняв подорожніх, нагодував їх вечерею та розташував у двох таємних павільйонах, де сам їм прислужував. Нажаль, кучер кабріолета, який віз абіссінців, старий араб з Олександрії, вирішив переночувати в себе вдома, і зустрів по дорозі одного зі своїх родичів, який належав до найзавзятіших муфтіїв того бідного кварталу. Він розповів йому про абіссінців, про їх франкську свиту, і кузен під своїм бурнусом поніс цікаву новину далі.

Наступного дня мала відбутися посадка на королівську галеру. Порт був сильно пожвавлений; юрба носіїв з вантажем на головах підіймалася та сходила містками судна. Між палубами та причалом перегукувалися; з палуби гребців долинали вибухи сміху. У світлі прямовисного сонця мерехтіли й біла штукатурка портових фасадів, і ящики з фруктами, й груба мішковина торб, що їх підіймали дерев’яним важелем. Карета Жана-Батіста, отця Плантена та Флео повільно прокладала собі шлях крізь цю товкотнечу. Діти, граючись, чіплялися до дерев’яних коліс візка. Час од часу вони опинялися вниз головою і сміялися. Позаду їхав кабріолет з абіссінцями, капот якого виглядав на сонці ультрамариново-синім. Інколи бувало, що натовп розділяв візки; єзуїт, який приклеївся обличчям до вікна першої карети, тривожно та незадоволено скрикував. Їх відділяли від судна п’ятдесят кроків. Ось тут-то й трапилася подія, стрімкість і жорстокість якої вразила всіх. Рослий єгиптянин, одягнений в широку світлу туніку та феску з мережива, наблизився до кабріолета, який майже не рухався, і різко опустив синій капот. Перед очі всіх постали в яскравому сонячному світлі троє переляканих абіссінців, які сиділи, притулившись один до одного. Тієї ж миті інший чоловік, котрий стояв ліворуч від коней, загородив кучеру дорогу й наказав йому зупинитися, що старий араб виконав з тим більшим задоволенням, що впізнав у чоловіку, який віддав наказ, свого родича. Той почав гучно, немов муедзин, кричати, і всі мусульмани, які були в порту, повставали, щоб послухати, що він скаже. Він розпочав довгу обурену промову, показуючи на абіссінців, загорнутих у свої покривала з мусліну. Час від часу той, хто проголошував прокляття, повертався в бік першої карети.

— Я вийду до нього, — сказав отець Плантен, хапаючись за ручку дверцят.

Понсе зупинив його:

— Вийдіть, і ви — покійник, — сказав він.

Потім, висунувши голову крізь віконце за спиною кучера, наказав йому поганяти коней та будь-якою ціною просунутися вперед. Кучер, німець з колонії, зрозумів його швидко. Він стьобнув коней, і вони самі розчистили для себе шлях крізь галасливу юрбу. Незабаром карета під’їхала до судна. Понсе побіг на борт, штовхаючи перед собою Флео, який тремтів від страху, та тягнучи за руку єзуїта, який хотів рятувати абіссінців. На виході з трапа вони зіткнулися з капітаном, який чекав на них разом з каді. Цей старий мусульманський вельможа був би готовий виконати накази Паші, якими вони заручилися напередодні, якби до них, аби зробити більш відданою його слухняність, додали дзвінку винагороду. Але він усе ж-таки попередив їх, що, попри дозвіл представника Великого турка, африканським християнам підійматися на борт завжди було заборонено. Справа ставала делікатною, бо кожний мусульманин, яку б посаду він не обіймав, міг би цілком законно чинити їм опір. Тепер, коли відбулося невиправне, шановний чиновник здіймав руки до неба й журився, що нічого не міг поробити.

Кабріолета більш не було видно. На ньому висів цілий кетяг волаючих людей. Отець Плантен ламав собі руки з виразом нестерпного болю.

Жан-Батіст, не гаючи часу, за допомогою двох моряків переносив на борт поклажу. У мить, коли підіймали останні скрині, вони побачили: юрба відступила від кабріолету та попрямувала геть, оточивши та штовхаючи вперед трьох абіссінців, яких можна було тепер розрізнити лише по білому бавовняному одягу. Муфтій, який керував облогою, вирушив тепер проповідувати до карети франків, і Понсе подав знак їхати: візник змахнув батогом, пустив коней ускач і зник у галасі, серед розбитих кавунів та розсипаного борошна. Тоді юрба, розлючена цією втечею, почала дивитися на корабель. Кілька маврів з голими торсами полізли по швартовах, щоб потрапити на палубу.