Читати книгу - "Трилогія смерті"

Міксу, Гугові Ґібсону й Кенові Мейнарду — залишено їх давно-давно. Я дозволив вітрові продути мою пам’ять, здіймаючи гарячу куряву. Звісно, цих слідів тут не лишилось — порох не тримається купи, і навіть широкі кроки Джона Вейна вже давно розвіялися, достоту як і сліди сандаль Матвія, Марка, Луки й Івана вивітрилися на берегах Галілейського моря — за якихось сто кроків, у павільйоні № 12. Утім, дух коней затримався, і незабаром студійна карета завезе сюди новий вантаж сценаріїв та свіжу порцію шаньок для стрільців-ковбоїв. Я був не проти понасолоджуватися тихою втіхою простих посиденьок отут, посеред маленьких дешевинок старих Лорела й Гарді, видивляючись на паротяг часів Громадянської війни, якого розкочегарювали двічі на рік, аби він зіграв прибуття потяга о 9.10 із Галвестона, а чи повитріщатися на потяг Лінкольнової смерті, що везе його додому, Господи, везе його додому…

Але нарешті я запитав:

— А з чого ти взяв, що труп має бути саме тут?

— Чорт! — Рой копнув дошки підлоги, достоту як Ґері Купер копав колись коров’ячі перепічки. — Ти тільки придивись до цих споруд.

Я й придивився.

За фальшивими фронтонами тут, на Західній території, крилися крамниці паяння-зварювання, музеї старих автомобілів, усілякі рундуки-комірчини, а ще…

— Крамниця теслярських виробів? — мовив я.

Рой кивнув головою і ковзнув у тихий закапелок, аби собака, так би мовити, не на видноті здох.

— Тут майструють труни — тож і труп тут! — Рой із довколишньої старомодної дешевизни раз за разом видобував яку-небудь довгу дошку-шалівку. — Труну повернули сюди, бо тут її виготовили. Ворушись, поки не налетіли індіанці!

Я наздогнав його в прохолодному гроті, де на вішалках теліпалися меблі імперії Наполеона, а трон Юлія Цезаря дожидав, коли ж на нього знову всядеться імператорський давно зотлілий зад.

Я роззирнувся надовкола.

Ніщо ніколи не пропадає, подумалось мені. Усе завжди повертається. Себто, якщо ви бажаєте.

І де ж воно переховується, вичікуючи? Де відроджується? Саме тут, подумалось. О так, саме тут!

У головах чоловіків, які прибувають сюди з кошиками-підобідками, маючи вигляд робітників, а тоді повертаються додому — з виглядом законних мужів чи неправдоподібних коханців.

Але в проміжку між прибуттям-відбуттям?

Побудувати Mississippi Belle,[46] якщо вам забаглося оживити відкриття Нового Орлеана, а чи спорудити колони Берніні на сороковому градусі північної широти. Або ж збудувати заново Емпайр-Стейт, а тоді зарядити енергією досить велику мавпу, щоб на нього видерлась.

Ваша мрія — це їхня копія, і всі ж вони — сини Мікеланджело й Леонардо да Вінчі, батьки вчорашнього, накручені як сини в майбутньому.

І саме цієї миті мій друг Рой похилився в якусь тьмаву печеру за салуном Дикого Заходу, тягнучи й мене за собою, поміж зімітовані фасади Багдада й верхнього Сандускі.

Тиша. Усі порозбігалися на підобідок.

Рой понюхав повітря й тихо засміявся.

— Боже мій, так! Понюхай цей дух! Запах тирси! Ось що вабило мене до нашої з тобою шкільної майстерні. І звуки столярних верстатів, стрічкової пилки. Звучало це так, що ось тут люди роблять щось справжнє! Аж руки мені сіпалися. Глянь осюди!

Рой зупинився біля довгого скляного ящика й задивився на вміщену в ньому красу.

Там красувалася «Баунті» в мініатюрі: двадцять дюймів завдовжки, з усім такелажем, пливе собі уявними морями — двісті довгих літ тому…

— Ходім далі, — тихо мовив Рой. — Торкайся обережно.

Я торкався й чудувався — і навіть забув, чого ми сюди припхалися. Мені хотілося зостатись тут назавжди! Але Рой таки потягнув мене далі.

— Хот-дог! — шепнув він. — Вибирай!

Перед нами громадилася височезна гора трун, гублячись футів за п’ятдесят у теплій пітьмі.

— Навіщо їм так багато трун? — поцікавився я, підходячи з Роєм ближче.

— Аби поховати всіх індичок, яких натворить студія від цього дня й аж до Подяки.

Ми підійшли до похоронного конвеєра.

— Усе це — твоє, — розщедрився Рой. — Вибирай!

— Це не може бути нагорі. Зависоко! І люди ж ледачі. Отже… ось ця!

І я легенько копнув носаком черевика найближчу труну.

— Продовжуй! — підсміювався Рой із мого вагання. — Відкрий її!

— Ти!

Рой нахилився й спробував підняти віко.

— Дідько!

Віко було прицвяховане.

Десь недалечко затутукав клаксон. Ми визирнули надвір.

Надгробковою вулицею саме під’їздила автівка.

— Хутко! — Рой метнувся до стола, гарячково почав нишпорити і знайшов-таки лом та молоток.

— О Боженьку мій! — видихнув я.

Здіймаючи куряву на кінному подвір'ї, під полудневим пекучим сонцем котився «роллс-ройс» Менні Ляйбера.

— Тікаймо!

— Лиш як переконаємось, чи там… Ось!

Останній цвях вискочив із гнізда.

Рой вхопився за віко, зробив глибокий вдих і відкрив труну.

На Західному дворі залунали голоси, під тим палючим сонцем.

— Господи! Та розплющ очі! — вигукнув Рой. — Глянь!

Я ж було заплющив очі, аби знову не відчути того дощу на моєму обличчі. Та ось я розплющив їх.

— Ну? — спитав Рой.

Там був той самий труп: лежав на спині, очі широко розплющені, ніздрі роздуті, зяє роззявлений рот… Але ніякий дощ не переповнював того рота, не лився йому по щоках і підборіддю.

— Арбутнот! — видихнув я.

— Авжеж, — потвердив Рой. — Тепер і я пригадав ті світлини. Боже, яка схожість! Але навіщо треба було хоч би й кому виперти оце, хай що воно є, на драбину? Нащо?

Я почув, як грюкнули двері. За сто кроків від нас Менні Ляйбер уже вийшов зі свого «роллса» на розпашілу пилюгу й тепер зирив у тінь, і надовкола, й понад наші голови.

Я здригнувся.

— Хвилинку! — мовив Рой. Він пирхнув і нахилився.

— Не смій!

— Спокійно! — відказав той і торкнувся трупа.

— Заради Бога, швидше!

— Та ти глянь сюди! — сказав Рой.

Узяв він те тіло й легенько підняв.

— Ну! — тільки видихнув я і спинився.

Адже він підняв оте так легко, мов пакет із пластівцями.

— Ні!

— Та де, достеменно! — Рой труснув «трупом». «Тіло» заторохтіло, мов якесь опудало.

— Ахай я проклятий буду! І глянь-но: на дні труни лежать свинцеві важки, аби дати «трупові» вагу, коли його висадять на драбину! А коли воно впало, то й справді гухнуло, як ти і сказав. Але стережись! Сюди мчать баракуди!

Боковим зором Рой угледів, як із машин повиходили в полудневе сяйво постаті, далекі ще, і згуртувалися довкола Менні.

— Гаразд. Тікаєм!

Рой кинув «тіло», загрюкнув віко й дав драла.

Я кинувся за ним, крізь плутанину меблів, стовпів і муляжних фронтонів.

Подолавши якусь відстань, прошмигнувши в сорок дверей і вихопившись на півмарша ренесансних сходів, ми з Роєм зупинились і, зігнувшись у три погибелі, прислухалися. Десь там, на відстані до ста футів, Менні Ляйбер опинився на тому самому місці, де