Читати книгу - "Я обираю бути твоєю, Ольга Островська"

Здається, над Соледою збирається гроза. На заході небо з самого ранку затягнулося темними хмарами, тоді як на сході досі світить сонце.

Зачарована контрастними відтінками небосхилу і тим, як неймовірно красиво в такому цікавому світлі виглядає місто внизу і всі ці чудернацькі летючі острови над ним, я нарешті знайшла час взятися за художні матеріали, добуті для мене Жозелін.

На моє глибоке вдоволення серед них знайшовся і альбом для замальовок з дуже приємною текстурою і щільністю паперу, і фарби, дуже схожі на акварель в тюбиках, і пензлики з палітрою. Все що мені треба.

Тож озброєна всім цим добром, я влаштувалась на терасі, і от уже майже дві години насолоджуюся творчим відпочинком, один за одним накидаючи швидкі скетчі, щоб забрати з собою зі столиці якнайбільше красивих моментів. Добре, що силове поле навколо імператорського палацу успішно захищає мене від поривів осіннього вітру, дозволяючи не переживати, що папір вирве з рук.

Що мене дивує, так це те, що мої вміння нікуди не поділися, фарба слухається приголомшливо, внутрішнє відчуття кольору стало набагато глибшим, повнішим, ніби світ навколо заграв новими фарбами, або я його стала краще бачити й розуміти.

От даремно стільки тягла з цим, треба було раніше повернутися до живопису. А з іншого боку... може й недаремно, може всьому свій час? Якщо раніше я не відчувала себе досить впевненою, щоб присвятити себе творчості, боялася, що нічого вартого не зроблю, потім не було часу, то зараз мені вже нічого не заважає спробувати свої сили й зайнятися цим серйозно. А раптом у мені ще не повністю померла художниця?

За цим заняттям мене і застає Жозелін, коли приходить у наші з Роком покої, на терасу, яку я вже так полюбила. До присутності вірної помічниці мого чоловіка за минулі шість днів я вже встигла не тільки звикнути, а й навіть зблизитися з цією строгою на вигляд і замкненою куардою. Наскільки це взагалі можливо.

Відчувши її присутність, я привітно киваю, не відриваючи погляду від альбомного листа. Бо саме намагаюся передати, як грає сонячне світло в гранях химерних куполів якоїсь величної будови, на тлі темно-сизого неба.

– Доброго ранку, сьєро Соломіє, – вітається Жозелін, зупиняючись трохи позаду мене, після чого замовкає і кілька хвилин просто спостерігає. – Ви, виявляється, напрочуд талановиті. Мені дуже цікаво, як би виглядала завершена картина у вашому виконанні, якщо навіть начерки настільки гарні.

– Думаю, ти обов’язково це побачиш, – усміхаюся я вдячно і задоволено, але вловивши дивні відтінки в її настрої, цікавлюся: – Щось сталося?

– Так, адамір наказав передати, що у палаці зараз перебувають… візитери. І рекомендував вам не покидати покоїв, доки вони не відбудуть, – пояснює Жозелін.

Загалом ця рекомендація-вимога цілком у манері Рока, і швидше за все означає, що ці візитери виключно чоловічої статі та вільного статусу. Але крім такого очевидного висновку, щось ще мене дряпає, якесь незбагнене відчуття, що цей візит стосується мене особисто.

– І хто ці візитери? – питаю, піддавшись пориву, але при цьому ретельно зображаючи лише легку цікавість. – Якщо це не секрет, звісно.

Беру сухий пензлик, щоб додати вже підсохлому скетчу вирішальних акцентів, а сама уважно прислухаюся до Жозелін та своїх почуттів. Щось вона не поспішає відповісти. Хто ж там такий?

– Не секрет, – нарешті вимовляє. – Це сьєр Ескаєр Лаяре.

Моя рука мимоволі завмирає на мить. Отже, Ескаєр? Тоді вимога Рока більш ніж зрозуміла. Втім, я й сама не маю ані найменшого бажання бачитись з біологічним батьком моєї дитини.

– Ясно, – киваю з відстороненим виглядом. – Складеш мені компанію, чи в тебе справи?

Та мало чого він приїхав. Швидше за все, через якісь справи до Рока, і це абсолютно ніяк не стосується мене.

– Із задоволенням поспостерігаю за вашою роботою, сьєро, – стримано усміхається у відповідь куарда і сідає поряд. Дивиться виразно на мій кардиган, накинутий поверх теплої сукні. – Ви не змерзли? Може краще пальто надіти?

У відповідь хочеться закотити очі, але до надмірної опіки, якою оточили мою вагітну персону, я вже теж потихеньку починаю звикати. Та й не виходить у мене інакше, бо я ж відчуваю, що Жозелін турбується про мене абсолютно щиро. 

Вона взагалі дуже цікава особа. Я одного разу навіть зважилася запитати її, чому вона служить Року з такою самовідданою вірністю. На що почула коротку відповідь, що адамір Шаєра одного разу врятував їй життя і допоміг помститися кривдникам. Вичерпно.

І от тепер головне завдання у помічниці Рока няньчитися зі мною, що вона і робить дуже старанно.

− Дякую, зі мною все гаразд. Ти ж сама казала, що силові поля ще й повітря довкола палацу трохи прогрівають. Мені цілком комфортно, не хвилюйся, − усміхаюся їй і знову переводжу погляд на небо. Он уже перші блискавиці на горизонті. Точно бути грозі.

Проходить напевно хвилин двадцять, а може, й більше, я за роботою часто гублюся у часі. І тут Жозелін здивовано схиляє голову у вже досить знайомому жесті, і згодом переводить погляд на мене. От точно вже якісь нові розпорядження від Рока надійшли − з талогітом на вусі вона, здається, ніколи не розлучається.

− Сьєро Соломія, ваш чоловік наказав передати вам прохання з'явитися до нього в кабінет, − промовляє куарда, не зумівши приховати свого подиву. Підіймаючись із крісла, додає: – Давайте, допоможу віднести все до вітальні

Судячи з її надто помітних емоцій, візитери ще нікуди не поділися, а значить Рок чомусь кличе мене на зустріч з Ескайером. Це… дуже дивно. І зовсім не те, що мені хочеться зараз робити. Але я вже достатньо вивчила свого чоловіка, щоб розуміти – якщо він кличе, це точно навіщось потрібно і, мабуть, дійсно мене стосується. Інакше б ні за що не став, це я точно знаю.

− Лаяре все ще у нього? – все ж таки уточнюю я, в надії, що неправильно зрозуміла ситуацію. Але у відповідь бачу ствердний кивок. От халепа.