Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Тільки те, що я сама терпіти не можу фразу «А я ж казала», утримує мене від того, щоб з порога голосно випалити це, коли я приходжу до кімнати відпочинку, де обидва на-агари втомлено поглинають вечерю, яку я приготувала раніше.

− Я довго проспала? − запитую натомість, проходячи до них і сідаючи на люб'язно підставлений хвіст Шоа-дара.

− Ні. Зо дві с-с-стандартних години, − запевняє він, притягуючи мене ближче. Обіймає за талію, цілуючи у скроню. − Як почуваєш-ш-шся?

− Так, ніби двічі за добу промерзала до кісток і бачила неіснуючих тварин, а ще так, ніби мій вміст гарненько збовтали, − бурчу, стомлено прикриваючи очі.

Хочеться прямо тут лягти й не ворушитися. Можна прямо на Шоа-дара, він теплий. А власне, чому ні?

− А біосинтезоїдний організм може застудитися? − запитую, влаштовуючись зручніше.

− Що саме ти називаєш застудою? − запитує Са-ард.

− Ну-у-у, кашель там, нежить, підвищену температуру, запалення легень, − перераховую я, згортаючись калачиком на хвості змія молодшого. Як же м'язи ломить.

Дивлюсь на змія старшого з-під вій.

− Ні, − хитає він головою. − Біос-с-синтезоїдний організм легко справляється з інфекційними запальними процесами, які можуть розвинутися після переохолодження.

Ну хоч за це хвилюватися не треба. Але все ж таки…

− Тоді чому мені так погано?

− Це м’язовий біль після перенавантаження. С-с-скоро пройде, – проводить долонею по моїй спині Шоа-дар. І починає м'яко розминати плечі.

Замружившись, я нахиляю голову вниз, даючи йому більше простору для дій. Ледь не муркочучи від задоволення. За столом повисає напружене мовчання. При цьому напруга найбільше відчувається по інший бік від столу.

На язиці крутиться багато чого, але пам'ятаючи про те, скільки разів мене осмикували сьогодні, я поки що не готова зайвий раз відкривати рота, напрошуючись на чергову нотацію від Са-арда.

Він теж не поспішає щось говорити. Лише спостерігає мовчки. Я буквально шкірою відчуваю його пильний погляд.

Чи варто дивуватися, що тишу, що запанувала між нами, першим порушує Шоа-дар.

− Ж-шеня, а хочеш-ш-ш, Са-ард віднесе тебе в ліжко і гарненько розімне все, що завдає тобі зараз страждань?

З урахуванням того, що сам він уже неквапно масажує мою спину, питання здається мені трохи дивним.

− А чому не ти? − бовкаю, не встигнувши замислитися. І буквально відчуваю, як ще сильніше напружується старший змій. Від нього так і фонує невдоволенням.

− Тому що братові зараз дуже хочеться подбати про тебе. А тобі дуже потрібно відчути його турботу, − зі смішком відповідає Шоа-дар, приголомшуючи своєю прямолінійністю. До того ж не тільки мене.

Різко піднявши голову, я встигаю помітити, як стискає щелепи Са-ард. Звужує грізно очі, нагороджуючи брата роздратованим поглядом.

Ага, так по ньому і видно, що він хоче про мене подбати. Мабуть, доля у мене така. Елементарну турботу про мене всі у моєму житті проявляють лише тоді, коли їм це зручно. Якщо взагалі проявляють. І лише заради своїх цілей, а не заради мене самої.

− Мені здається, ти перебільшуєш, Шоа-даре, − хитаю головою, відвертаючись. Відчуваючи, як очі починає щипати від абсолютно необґрунтованої образи. Навіть не на суворого старшого на-агара, а так, взагалі...

Щось я зовсім розклеїлася. Втім, це й не дивно після всього пережитого. Та ще й після такого сну. Ось начебто маячня, а все одно душа не на місці. Хоча про що це я? Вона й так не на місці.

− Брат не перебільш-ш-шує, − раптом вривається в мої нерадісні думки голос Са-арда. І я чую, як він підіймається із сафи.

А ще через декілька секунд мене обережно виймають із рук змія молодшого і справді несуть у спальний відсік.

− Я ж не погоджувалася, − бурмочу з вимученим обуренням десь на півдорозі.

− Вголос не погоджувалась. Але не бреш-ш-ши, що насправді хотіла відмовитися, − зауважує на-агар рівним тоном.

− Все ви знаєте, − фиркаю.

− Не вс-с-се. І ми домовлялися, що ти не будеш-ш-ш мені викати.

− Мені важко звикнути, − знизую плечима.

Про те, що його командирські замашки цьому звиканню теж не дуже сприяють, я завбачливо замовчую.

Щоб не дивитися на це незворушне обличчя, я ще раз оглядаю кімнату управління. Знову зауважуючи для себе, що тут все виглядає так, ніби нічого не сталося.

Все стоїть на своїх місцях. Третього крісла більше немає.

Замість вікна у відкритий космос знову темний екран.

− А це справді було вікно, чи ми бачили лише виведене на екран зображення? − виривається у мене актуальне питання.

− Справді вікно, − у голосі Са-арда з'являється натяк на посмішку.

Навіть так?

− А чому тоді воно завжди закрите? − підіймаю на нього здивований погляд.

− А навіщо його відкривати без потреби? – запитально згинається біла брова.

− Може, щоб бачити, куди ми летимо? − вимовляю, і сама одразу розумію, наскільки нераціонально це звучить. Вони ж і так все бачать завдяки бортовим системам. – Ну чи для того, щоб милуватися відкритим космосом.

− Милуватис-с-ся? – тепер уже відверто хмикає Са-ард. − Якщо у нас виникне таке бажання, це завжди можна влаштувати. Вікно закрите, бо наш-ш-ш корабель весь вкритий щільними енергетичними ш-ш-щитами, які надійно захищають нас і роблять максимально невидимими та невловними для будь-яких с-с-систем пошуку. Коли носові зас-с-слони підняті, підтримання цілісності цих щитів вимагає набагато більших енергетичних витрат. Тому ми їх і не підіймаємо без потреби. Але якщо тобі дуже хочеться помилуватися на космос, гадаю, ми можемо це зробити на деякий час, поки знаходимося в безпечному секторі.

І чому тепер у його інтонаціях мені виразно чується іронічна шпилька? А пропозиція змушує засоромитися від своїх колишніх думок. Ну от. Чим не турбота? Безкорислива до того ж.

− Дякую, але це зайве. Я сьогодні вже надивилася, − відводжу погляд.