Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

А я можу?

Напевно, так. Адже я знаю, повністю усвідомлюю, що бачу видіння. Своє, чи чуже, не має значення. Головне, що я знаю, де знаходжуся насправді. І мушу повернутися, якщо не хочу нічого собі відморозити. Моїм хвостатим коханцям зараз вочевидь ніколи виводити мене з мого стану. Доведеться самій.

Видихнувши хмарку пари, я заплющую очі. Вдихаю на повні груди повітря. Не вакуум. Повітря, зі звичними мені запахами нашого корабля. Тепле. Смачне. Комфортне для мене.

Руки стискаються на підлокітниках. Я їх відчуваю.

Десь переді мною чути голоси моїх на-агарів. Мене знову вдавлює у спинку крісла, мало не розмазуючи по ній. Начебто ми ще додали у швидкості. І це відчуття настільки реальне, що я наважуюся нарешті розплющити очі.

Гаразд ... нехай будуть гонки та віражі у виконанні Са-арда, що пілотує наш кораблик геть від гігантського космічного монстра, якого не повинно було існувати, але он він існує, ще й переслідує нас. Це краще за відкритий космос. Сподіваюся, мій вестибулярний апарат витримає.

Нашим бортовим системам все-таки вдається засікти гіганта. Мабуть, завдяки моєму наведенню та порівняльному аналізу разом з тією інформацією, яку вдалося отримати з виявлення першого монстра.

І ще близько пів години я із завмиранням серця спостерігаю, як рухаються на голографічному екрані дві точки. Сам корабель та наш переслідувач. Аж доки останній зрештою не починає відставати.

− Здається, він не захотів занадто віддалятися від астероїдної хмари, − зауважує Шоа-дар, коли стає зрозумілим, що ми дійсно відірвалися. − Ну або від свого малюка.

− Або від своєї с-с-самки, − уточнює позбавленим емоцій голосом Са-ард.

Самки? Малюка? Хто б це не був, сподіваюся, поранення не серйозне і нещасний монстр виживе. Шкода ж. Може, вони б нас і не зачіпали, якби не той залп?

Цікаво, якщо я попрошу братів повернутися і перевірити, вони мене відразу придушать? Але те, що не послухають, навіть сумніву не викликає. Для них місія понад усе.

Ще близько години ми мчимося вперед на тій самій швидкості. Мабуть, для того, щоб опинитися якнайдалі від такої серйозної загрози.

І тепер я нарешті повністю розслаблююсь. Тіло відчутно тремтить після чергового видіння та переохолодження. І в сон починає хилити. Настільки, що я в якийсь момент просто вимикаюсь. І сниться мені мама, яка своїм улюбленим менторським, викладацьким тоном розповідає, що я повинна вчитися і думати про своє майбутнє, а не зі зміями всякими чужим всесвітом вештатися. Бо зміям вірити не можна. Змії холодні, холоднокровні та безсердечні. І любити їх також не можна. Бо я для них лише лялька. А от мама краще знає, що мені потрібно.

У якийсь момент і без того моторошно неприємний, кошмарний сон перетворюється на повну маячню. І раптом я бачу себе на дивній кам'яній круглій плиті. Лежу, розіп'ята, наче для жертвопринесення. А мама, що стоїть у мене в головах, навіщось намагається увігнати мені довжелезний цвях між очей.

Коли вістря пробиває мою шкіру, я нарешті з криком прокидаюся. Щоб виявити себе посеред круглого на-агарського ліжка. З якого тут же стрімголов і злітаю.

Це капець якийсь. З такими снами й видіннями я точно збожеволію, поки додому повернуся.