Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Мені це нічого не коштувало. Автомобіль начиняли без мене, я давав ключі, які мені акуратно приносили назад; те саме в пункті призначення, тож більшість моїх відповідей не далеко відбігали від дійсності.

Я запропонував спортивну сумку — все, що в машині, захищене дипломатичним імунітетом, я — теж. Партнери — назвімо їх так — відмовилися. Вони хотіли, аби все було, як належить: береженого Бог береже. Я знизав плечима — хай роблять, як знають.

Автомобіль мені повертали таким, яким я його давав, — коли завантажували товар і потому, як його вивантажили, також. У мене не було до них жодних претензій, стосовно всього іншого теж.

Того разу я попросив вкласти ось це. Послуга за послугу. Я не відмовляв їм упродовж тривалого часу. Мені здалося, настала пора, аби вони теж зробили що-небудь для мене. Я простягнув їм пакунок.

— Лише обережно.

Вони не запитували, що всередині. На них можна було покластися. Я й сьогодні впевнений, що здали мене не вони — інакше митників не спантеличили б цигарки.

Не думаю, що митники ламали комедію. Судячи з їхнього вигляду, особливими дарами природа на них не розщедрилася. Ланцюжок провисав кудись в іншому напрямку.

Прийшовши по ключі, я лише запитав:

— Де?

— Ось тут, — партнери постукали по заглибині під бардачком.

Богородице Діво, радуйся, благодатна Маріє... Благословенна ти між жінками і благословенний плід лона Твого... Вісімнадцять тисяч хрустких євро, з них половина — чистісінького, мов досвітня роса, навару: без педеве і відрахувань до пенсійного фонду.

Тільки бевзь завагався б.

Це країна, в якій усі, хто лише здатний, тікають геть. В якій ті, хто в ній виріс, ненавидять її. Ненавидять все. Обгиджують і оббирають, розтягують по шматках, продають, що тільки можна, а що годі загнати, нищать. В якій всякий з усього жадає вигоди. В якій усе перетворюється на товар — памʼять, земля, страждання, любов, смерть. Мовби населяє її не народ, а набрід — син-негідник, який обпльовує матір, а та корчиться в екстазі любові, надії і прощення, простягаючи руки назустріч потворі, яку породила.

Перетнувши кордон на Захід, водії збирали непотріб, щоб потім акуратно викинути його на якому-небудь паркінґу в призначену для відходів урну. А повернувшись, ті самі водії жбурляли сміття з вікон своїх автівок. Їхні лиця виражали лють, зневагу і затамовану образу. Вони ненавиділи землю, яка носила їх. За яку їх морили голодом. Яку вивозили вагонами. Затоплювали, фальшиво при цьому оспівуючи. Називали житницею. Її досі так називають.

Ніхто, хто захоплював, не отримував її по-справжньому. Ніхто не міг заволодіти її таємницею. Мільйони вгноїли її своїми тілами, а ще мільйони зросили потом і кровʼю. Земля достатку, на якій незатишно. Мовби на ній прокляття, невідь-ким і коли покладене.

Ті, хто покинули її, гадали раз і назавжди порвати з нею, проте не покидала їх вона. Кожна річ, яку взяли з собою, нагадувала про неї, кожний спогад був просякнутий її запахом. Вона приходила непозбувними снами, спокушала, доводила до нестями, повільно і невблаганно перетворювалася з пекла на рай — солодкий і втрачений.

Її годі забути. Вона невідступно нагадувала, нагадує і нагадуватиме про себе. Переслідуватиме до останнього подиху. До смерті й опісля, на тому світі, де чорнота небуття, що його слабкодуха людина силкується освітити вогником віри.

Хоч де опинимося, наша земля прийде по нас — хай в другому, третьому, четвертому поколінні.

Я лежу на землі, підібгавши ногу під живіт. Силкуюся пригадати, коли і як опинився тут; як це сталося. Мені здається, що ліг відпочити й незчувся, як поринув у міцний і тривалий сон, з якого оце прокинувся, а разом зі сновидіннями стерлася памʼять про те, що було, лише глухе ниття то наростає, то відступає.

Ніздрі вдихають її запах. Я чую шум, чую, як пульсує у ній життя, наче у велетенській істоті; наче вона так само жива, як ми. Земля щось розповідає, до мене долинає її голос. Вона тепла, як може бути теплим живе тіло, до якого доторкається твоє власне. Такою може бути тільки вона.

Від її лагідного шепоту ниття на мить відступає. Мені хочеться слухати ще і ще; хочеться, щоб вона не припиняла розмовляти зі мною і щоб тривало це вічно.

Раптом кортить спробувати її на смак — відчути, яка вона. Мені здається, що вона має бути солонувата, як твердий сир, що пахне собою й приправами. Я простягаю руку по грудку попереду, наче то грудка сиру, і мені смокче під ложечкою.

Від болю, що пронизує мене, я непритомнію.

Знову розплющивши очі, бачу бліді пальці, що недотягнулись до грудки на якийсь сантиметр. Вони здаються мені не моїми, ніби хтось доточив їх до моєї руки, як приладнують протез. Я пробую поворухнути ними, проте вони відмовляються підкорятись.

Грудки навколо постають згустками памʼяті, розкиданими частинками мене самого. Моїм збитим у кімʼяхи єством, подібно до того, як збивається, вурдячись, молоко.

І трава. Я чую шелест, упізнаю його. Розплющую очі і пробую усміхнутись. Хочу підвестись і дивитись на неї. Спивати поглядом і так віднайти рівновагу, силу в собі. Крізь біль спостерігаю, як погойдується стеблина.

Я ніколи не припускав, що доведеться змагатись за те, аби памʼятати.

Я був пестунчиком долі, як мій батько.

Ми з ним одного крою.

Сонце підбилося високо, тепер воно стоїть у недосяжній глибині блакитного, майже білого неба. Все більше і більше я віддаляюся від котеджу, від певних своєю одноманітністю днів, від годин, засохлих на дні бляшанок. Зненацька переді мною вся безглуздість затії. Я не маю однозначної відповіді. Я взагалі не маю її.

Рука міцніше стискає кермо, я прагну якнайшвидше вирватися з інертної смуги. Все це триває секунду, тоді миттєво розсіюється.

Що це було?

Не знаю.

На угорському боці траса вужчає; вона стелиться темно-сірою стьожкою з лінією посередині та обабіч, бездоганно рівний асфальт. Розмітка біжить швидше і швидше, мовби намотуючись на невидиму шпульку.

Я вмикаю диск і підкручую звук.

Пʼять-шість-сім. Будинок мав сім або вісім поверхів і плаский дах. Вікна виходили на пішохідну зону, від якої його відділяла поперечна, відкрита для автомобільного руху вулиця, над якою він у буквальному сенсі нависав. Вони дивилися в протилежний кінець, де на обрії мрів застружений олівець церковного шпиля. Фасад, крім вузької крайньої смуги праворуч, був кремовим, якими кремовими можуть бути штани, наче його зроблено із трикотажу. А