Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

Здавалося, це було так давно. Ніби в іншому житті.

То чому ж Кесеґі досі такий малий?

Жинь похитнулась, у голові їй туманилося. Відповідати на це запитання було ніби намагатися розгледіти щось у густому тумані. Вона знала, що є якась причина, чому все це — безглуздя, але не могла зібрати докупи, що саме… але з Кесеґі перед нею було щось не так.

То не її Кесеґі.

То взагалі не Кесеґі.

Жинь силкувалась отямитися, швидко моргала, намагаючись розігнати туман. «Ідіотко, це ж чимей, — казала Жинь собі. — Вона грає на твоїх почуттях. Ось як вона це робить. Ось як вона вбиває».

І тепер, згадавши, вона збагнула, що з обличчям Кесеґі не так. Його очі були не лагідні й карі, а яскраво-червоні, немов сліпучі жарини, вони приковували до себе погляд…

Із завиваннями чимей таки вдалося скинути Неджу зі спини. Він перекрутився в повітрі й ударився об вуличну стіну. Голова бухнула об камінь. Неджа зісковзнув додолу й уже не ворушився.

Чимей кинулася в тіні й зникла.

Жинь підбігла до розпростертої постаті Неджі.

— Чорт, чорт… — Вона притисла руку йому до потилиці. На долоні лишилася кров. Жинь обмацала рану, рухаючись по краях порізу, і з полегшенням збагнула, що вона відносно неглибока, а на голові дуже кровлять навіть несерйозні поранення. З Неджею все буде гаразд.

Але куди зникла чимей?..

Жинь почула якийсь шелест над головою. Озирнулася, але надто повільно.

Чимей стрибнула вниз і приземлилася їй на спину, страшенно міцно вхопивши за плечі. Жинь шалено звивалася, розмахуючи мечем. Але випади були марні, хутро чимей нагадувало непробивний щит, клинок міг хіба що трохи його подряпати.

Величезною рукою чимей схопила меча й зламала його. Зневажливо форкнула і швиргонула уламки в темряву. А потім обхопила руками шию Жинь, повисши в неї на спині, немовби дитина, гігантська страхітлива дитина. Її руки стискали Жинь горло. Очі Жинь мало не вилізли з орбіт. Вона не могла дихати. Впала на коліна й відчайдушно поповзла до кинутого смолоскипа.

Жинь відчувала на шиї гаряче дихання чимей. Істота шкрябнула її по обличчю, смикнула вустами й ніздрями так, як це могла б зробити дитина.

— Пограйся зі мною, — вимагала тварюка голосом Кесеґі. — Чому ти зі мною не граєшся?

«Не можу дихати…»

Жинь намацала пальцями смолоскип. Схопила його й наосліп штурхнула вгору.

Палючий кінець із гучним шипінням поцілив у незахищене обличчя чимей. Тварюка верескнула й відчепилася від Жинь. Вона голосила від болю, корчилася на землі, її кінцівки вигиналися під неймовірними кутами.

Жинь також закричала, її волосся зайнялося. Вона накинула каптур і потерла тканину на голові, щоб загасити полум’я.

— Сестричко, будь ласка, — важко дихала чимей. У стані болю їй якимось чином вдавалося звучати ще подібніше до Кесеґі.

Жинь уперто повзла до істоти, зумисне відвернувшись від очей. Міцно затиснула в правій руці смолоскип. Вона мусила знову його запалити. Схоже, що вогонь — єдиний спосіб нашкодити тварюці.

— Жинь.

Цього разу чимей заговорила голосом Алтаня.

Цього разу Жинь не стрималася й підвела очі.

Спочатку в істоти було просто Алтаневе обличчя, але потім вона стала Алтанем, який лежав горілиць на землі, й зі скроні в нього стікала цівка крові. В істоти були Алтаневі очі. Алтанів шрам.

Поранений, обсмалений, він зі злістю дивився на Жинь.

Відбивши спробу чимей зірвати з неї обличчя, Жинь пришпилила її до землі, притиснувши руки колінами.

Жинь мусила спалити це обличчя. Обличчя — джерело сили цієї тварюки. Чимей зібрала до біса подібних рис із кожної вбитої людини, кожного зірваного обличчя. Вона живилася людськими рисами й тепер намагалася відібрати в Жинь її особистість.

Жинь штурхнула її смолоскипом в обличчя.

Чимей знову закричала. Алтань знову закричав.

Вона ніколи не чула Алтаневого крику наяву, однак була певна, що він був би саме таким.

— Будь ласка, — ридав Алтань, у голосі чулася щирість. — Прошу, не треба.

Жинь зціпила зуби й міцніше стиснула в руці смолоскип, дужче притискаючи його до голови чимей. Їй у ніздрі вдарив сморід паленої плоті. Жинь закашлялася, дим розривав її зсередини, проте не зупинилася. Намагалася відвести погляд, але очі чимей не відпускали. Вона не могла відвернутися. Істота змушувала її дивитися.

— Ти не можеш мене вбити, — просичав Алтань. — Ти мене кохаєш.

— Я тебе не кохаю, — сказала Жинь. — І я можу вбити будь-кого.

Страхітлива сила чимей була в тому, що чим довше вона горіла, тим дужче скидалася на Алтаня. Серце Жинь бухкало в грудях. «Очисть розум. Заблокуй думки. Не думай. Не думай. Не…»

Але вона не могла відмежуватися від схожості чимей з Алтанем. Вони були однакові. Вона кохала цю істоту, кохала Алтаня, і він збирався її вбити. Якщо тільки вона не вб’є його першою.

Але ні, це безглуздя…

Жинь знову спробувала зосередитися, заспокоїти страх і повернути собі здоровий глузд, але цього разу зосередилася не на тому, щоб відокремити Алтаня від чимей, а на прагненні вбити, байдуже, кого вона бачила перед собою.

Вона вбивала чимей. Вбивала Алтаня. І перше, і друге було правдою. І перше, і друге було необхідністю.

У Жинь із собою не було макового зерна, але щоб прикликати Фенікса, воно їй було не потрібне. У неї був смолоскип, був біль, і цього мало вистачити.

Тупим кінцем смолоскипа Жинь ударила Алтаневі в обличчя. Ударила знову, з більшою силою, ніж думала, що може. Кістка не встояла під натиском деревини. Щока запала, утворюючи порожнисту діру там, де мала би бути плоть і кістка.

— Ти робиш мені боляче, — вражено промовив Алтань.

«Ні, я тебе вбиваю». Вона била знову, і знову, і знову. Щойно рука почала рухатися, Жинь уже не могла зупинитися. Алтаневе обличчя перетворилося на місиво уламків кісток і плоті. Смаглява шкіра стала яскраво-червоною. Його обличчя разом утратило форму. Вона била ті очі, била якомога сильніше, щоб уже в них не дивитися. Коли він спробував відбиватися, Жинь повернула факел і припалила його рани. А потім він закричав.

Нарешті чимей перестала боротися під нею. М’язи істоти обм’як­ли, ноги вже не брикалися. Важко дихаючи, Жинь нахилилася над нею. Вона випалила обличчя аж до самої кістки. Під розбитою обсмаленою шкірою виднівся крихітний, білий-пребілий череп.

Жинь злізла з трупа і жадібно, важко ковтнула повітря. А потім її знудило.

— Вибач, — промовив Неджа, отямившись.

— Не варто, — сказала Жинь. Вона лежала біля нього, прихилившись до стіни. Весь уміст її шлунку виплеснувся на дорогу. — Це не твоя провина.

— Ні, моя. Ти не застигла, коли побачила тварюку.

— Застигла. Цілий ескадрон застиг, — Жинь указала пальцем на тіла Федерації на ринковій площі. — І ти допоміг мені вирватися з цього стану. Не звинувачуй себе.

— Я був дурнем. Мав би здогадатися, що маленька дівчинка…

— Я теж не здогадалася, — відрізала Жинь.

Неджа нічого не сказав.

— У тебе є сестра? — запитала вона через якийсь час.

— Був брат, — сказав Неджа. — Менший брат. Помер, коли ми були ще малими.

— О, — Жинь не знала, що на це сказати. — Співчуваю.

Неджа підтягнувся, щоб сісти.

— Коли чимей кричала на мене, це було ніби… ніби я знову винен.

Жинь важко зглитнула.

— Коли я вбила