Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

і ми рушили далі. До полудня виявилося, що нема жодного здорового. Коли ми їхали, один із хлопців похитувався у сідлі. Болт зупинив нас на короткий перепочинок, але він затягнувся надовго. Тільки-но закінчував блювати один, як починав інший. Нарешті Болт коротко наказав їм повертатися в сідла, хоч як вони стогнали й скаржилися. Ми їхали далі, але повільніше. Від жінки, що вела мою кобилу, до мене долинав кислий запах поту та блювотиння.

Коли ми долали пологий підйом, Джофф упала з сідла в куряву. Я вдарив свою кобилу п’ятами, але вона лише ступила кілька кроків боком і поклала вуха по собі. Була надто добре вишколена, щоб галопувати з повіддям, яке вільно звисало їй із мундштука. Болт зупинив свій загін, і всі відразу ж спішилися. Дехто блював, інші просто безсило попадали біля коней.

— Розбивайте табір! — наказав Болт, хоч пора була ще рання. Тоді трохи відійшов убік, якийсь час сидів навпочіпки, потім зігнувся у сухих судомах. Джофф так і не підвелася.

Болт повернувся до мене й відстебнув мої наручники від луки сідла. Потяг за ланцюг. Я майже впав на землю, зробив кілька непевних кроків, тоді звалився, стиснувши живіт руками. Він присів біля мене. Вхопив за шию, сильно стиснув. Та я відчував, що сили в нього вже не ті.

— Що про це думаєш, бастарде? — хрипко буркнув він. Був дуже близько до мене, його дихання й тіло нудотно смерділи. — Це все погана вода? Чи щось інше?

Я застогнав так, наче душився, і похилився в його бік — ось-ось виблюю. Він втомлено відсунувся. Лише двом стражникам вдалося розсідлати коней. Решта так і лежала в куряві, скорчившись. Болт переходив від одного до іншого й лаявся, з почуттям, але марно. Нарешті один із сильніших вояків почав збирати паливо на вогнище, другий поволікся до коней. Не міг зробити більше, ніж розстебнути сідла і стягти їх з кінських спин. Болт підійшов до мене, прикріпив короткий ланцюг між щиколотками.

Того вечора померло ще двоє. Болт сам відтягнув їхні тіла вбік, але йому забракло сил зробити щось більше. Вогонь, який їм вдалося розпалити, швидко згас через брак палива. Ніч на рівнині, просто неба, здавалася мені темнішою, ніж усе, що я будь-коли бачив, а сухий холод був частиною темряви. Я чув стогони людей, булькотіння в нутрощах то в одного, то в іншого. Неспокійно тупотіли ненапоєні коні. Я тоскно думав про воду й тепло. Мене мучили болі. Зап’ястя до живого обтерлися об кайдани. Боліли менше, ніж плече, але безперервно, я не міг відсторонитися від цього болю. Здогадувався, що лопаткова кістка щонайменше тріснула.

На світанку Болт, хитаючись, підійшов до місця, де я лежав. Довкола очей синці, щоки хворобливо запалися. Впав біля мене навколішки, вхопив за волосся. Я застогнав.

— Помираєш, бастарде? — хрипко спитав він. Я знову застогнав і спробував вирватися від нього. Здається, це його втішило. — Добре. Це добре. Дехто казав, що це чари Віту, які ти наслав на нас, бастарде. Та я думаю, що погана вода може вбити кожного, — хоч віттера, хоч чесного вояка. А втім, цього разу я хотів би впевнитися.

Витяг мого власного ножа. Коли шарпнув мене за волосся, щоб відкрити горлянку, я підняв закуті руки й ударив кайданами його по обличчі. Водночас штовхнув усією силою Віту, яку тільки міг зібрати. Болт відсахнувся від мене. Відповз на кілька кроків, тоді звалився на пісок, завмер, лежачи на боці. Я чув, як він тяжко дихає. За якийсь час затих. Я заплющив очі, вслухаючись у цю тишу, відчуваючи порожнечу там, де було його життя, так само, як сонячне тепло на обличчі.

Минув якийсь час, сонце піднялося вище. Я змусив себе розплющити очі. Тяжче було доповзти до Болтового тіла. Усе моє здерев’яніле тіло тупо щеміло, усі болі поєдналися в один, що спалахував при кожному русі. Я ретельно оглянув труп Болта. Знайшов у його капшуці Баррічеву сережку. Дивно подумати, що тут я зупинився і знову ввіткнув її у мочку вуха, щоб не загубити. Мої отрути теж були там. Чого в цьому капшуці не було, то це ключа від моїх кайданів. Я почав відділяти свої речі від його майна, але сонце наче вбивало вістряки мені в потилицю. Тож просто пристебнув його капшук собі до пояса. Хай що він там мав, тепер це стало моїм. Я подумав, що як уже отруїв людину, то з тим самим успіхом можеш її обікрасти. У моєму житті залишилося небагато місця для честі.

Я здогадувався, що ключ у того, хто мене закував. Підповз до наступного тіла, але в капшуці не знайшов нічого, крім зілля димку. Тут я сів і усвідомив, що хтось, хитаючись, іде в мій бік, його кроки хрустять на сухій землі. Я підвів погляд, примружився від сонця. Хлопець повільно й невпевнено підступав до мене. В одній руці тримав бурдюк. У іншій — ключ, так щоб я міг його побачити. Зупинився за кілька кроків від мене.

— Твоє життя за моє, — прохрипів він. Хитався, стоячи. Я нічого не відповів. Він спробував ще раз: — Вода і ключ від твоїх кайданів. Кожен кінь, якого захочеш взяти. Я з тобою не битимусь. Тільки зніми з мене прокляття Віту.

Здавався таким молодим, таким жалісним, стоячи там.

— Прошу, — зненацька заблагав він.

Я поволі хитнув головою.

— Це була отрута, — тихо озвався я. — Не можу нічого для тебе зробити.

Хлопець дивився на мене з гіркотою та недовірою.

— То я помру? Сьогодні? — Ці слова сухим шепотом зірвалися йому з уст. Темні очі зустрілися з моїми. Я лише кивнув.

— Будь ти проклятий! — гукнув він, випалюючи рештки своєї життєвої сили. — То й ти помреш! Помреш просто тут! — Кинув ключа якомога далі, тоді, хитаючись, підбіг до коней, верескнув, замахав руками.

Тварини стояли цілу ніч нерозгнуздані, весь ранок даремно чекали на корм і воду. Це були добре вишколені коні. Але запах хвороби та смерті, незрозуміла поведінка хлопця — це для них було занадто. Коли він різко верескнув, а потім упав долілиць, майже між ними, великий сірий валах підвів голову й форкнув. Я послав йому заспокійливі думки, та він мав інші, свої власні. Нервово відскочив, а тоді вирішив, що це добра гадка, і пустився у чвал. Решта коней пішли за його прикладом. Їхні копита не тупотіли об рівнину. Це радше скидалося на шум зливи, яка слабшає, відходить, забираючи з собою всі надії на життя.

Хлопець більше не ворушився, але ще не помер. Я мусив слухати його тихий плач, шукаючи ключа. Мені відчайдушно хотілося шукати натомість бурдюки з водою, але я боявся, що, спустивши з очей місце, куди стражник його закинув, ніколи не зможу вирішити, який непримітний клаптик піску подарує мені порятунок. Тож повзав навкарачки, кайдани різали й натирали мої зап’ястя та щиколотки, коли я єдиним здоровим оком оглядав землю. Навіть як той плач став надто тихим, щоб його почути, навіть після смерті хлопця він усе ще лунав у моїй свідомості. Інколи чую його досі. Ще одне молоде життя закінчилося марно, без жодного пожитку, через Регалову помсту мені. А може, через мою помсту