Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

жодною часткою обличчя. Міркував: чому біль завжди сильніший, якщо тобі холодно? Я почувався дивно відірваним від свого становища. Якийсь час прислухався, не розплющуючи очей. Караван готувався до дальшої дороги. Я чув, як майстер Делл кричить на Тассін, а та плаче, що гроші її по праву, що коли б він тільки допоміг їй відібрати їх, то вона повернула б йому плату за науку й була б цілком вільною. Він наказав їй сідати до фургона. Натомість я почув скрипіння її кроків на сухій землі. Підбігла до мене. Але заговорила до Болта плаксивим голосом:

— Я правду казала. Ви мені не вірили, але я правду казала. Я знайшла його для вас. Якби не я, то ви б поїхали, хоча він був у вас перед носом. Це золото моє. Та я віддам вам половину, і мене це цілком удовольнить. Ви добре знаєте, що це більше ніж справедливо.

— Я б на твоєму місці сідав до фургона, — холодно відповів їй Болт. — Інакше, як він від’їде, а ми теж, доведеться тобі довго йти пішки.

Їй вистачило глузду не сперечатися з ним, але, йдучи до фургона, вона весь час бурмотіла всілякі прокляття. Я чув, як Делл казав їй, що з нею самі лише клопоти і що в Синьому озері він радо її позбудеться.

— Постав його на ноги, Джофф! — наказав комусь Болт.

Мене облили водою, і я розплющив одне око. Бачив, як стражниця взялася за ланцюг і шарпнула його. Тут мені заболіло те, чого я досі не відчував.

— Вставай! — наказала вона.

Мені вдалося кивнути головою. Якийсь із моїх зубів хитався. Бачив я тільки одним оком. Почав було підносити руки до обличчя, аби перевірити, що там, але мене стримав ривок ланцюга.

— Він поїде чи піде пішки? — спитала Болта жінка, яка тримала мій ланцюг, коли я, хитаючись, зводився на ноги.

— Я охоче потяг би його за конем, але це б нас затримало. Їхатиме верхи. Ви з Арно будете удвох, а його посади на свого коня. Прив’яжи до сідла й міцно тримай скакуна за повіддя. Зараз він удає з себе недоумкуватого, та насправді це хитра бестія. Не знаю, чи такий із нього могутній віттер, але не хочу довідатися. Тож міцно тримай повіддя. А де це Арно?

— За кущем, сер. Щось у нього з кишками недобре. Всю ніч зривався.

— Клич його! — З Болтового тону було ясно, що його не цікавлять проблеми підлеглого.

Моя стражниця квапливо відійшла, залишивши мене похитуватися на ногах. Я підняв руки до обличчя. Бачив наближення одного удару, та, здається, були й інші. «Витримай! — суворо наказав я собі. — Живи — і побачиш, які матимеш можливості». Я опустив руки й помітив, що Болт спостерігає за мною.

— Води… — невиразно пробелькотів я.

Насправді я не сподівався ніякої води, але Болт обернувся до одного зі своїх людей і злегка махнув рукою. За кілька хвилин чолов’яга приніс мені посудину з водою та два сухарі. Я напився і хлюпнув в обличчя. Сухарі були твердими, в роті страшенно боліло, та я намагався висмоктати з них усе, що міг. Сумнівався, чи сьогодні дістану ще щось. Тоді я зауважив, що зник мій капшук. Мабуть, Болт забрав його, доки я лежав непритомний. Серце мені завмерло, коли подумав, що втратив Баррічеву сережку. Обережно смокчучи сухар, я міркував, що він подумав про порошки в моєму капшуці.

Болт звелів усім сідати на коней та виїжджати ще до того, як рушить караван. Я мигцем помітив Старлінг, але не міг розгледіти виразу її обличчя. Кріс і мій господар ретельно намагалися навіть не дивитися на мене, щоб не набратися скверни. Вдавали, що взагалі мене не знають.

Мене посадили на міцну кобилу. Зап’ястя сильно прив’язали до луки сідла, тож годі було сісти зручно, навіть якби я не почувався як торба поламаних костей. Кайданів не зняли, прибрали тільки короткий ланцюг між щиколотками. Довший ланцюг, що біг до зап’ясть, перекинули через сідло. Не можна було уникнути тертя ланцюга. Гадки не маю, що трапилося з моєю сорочкою, але мені дуже її бракувало. Тепло коня та рух трохи мене розігріють, але це невелика потіха. Коли дуже блідий Арно сів позаду своєї компаньйонки-стражниці, ми рушили назад у напрямку Трейдфорда. Я сумно подумав, що моя отрута зуміла лише викликати розлад шлунка в одного чоловіка. Такий з мене нікчемний убивця.

Йди до мене.

«Якби ж я міг, — втомлено казав собі, коли мене везли у протилежному напрямку. — Якби ж я міг». Кожен крок кобили вражав мої болючі місця. Я міркував, зламане моє плече чи звихнуте. Міркував про дивне відсторонення від усього дов­кола, яке відчував. А ще міркував: сподіватися мені дістатися до Трейдфорда живим чи спровокувати їх убити мене раніше. Не уявляв, як звільнитися з кайданів, не кажучи вже про втечу цим рівнинним краєм. У голові гупало, я опустив її та дивився собі на руки. Ми їхали, я тремтів від холоду й вітру. Потягся було до думок кобили, але вдалося лише донести до неї, як мені боляче. Пропозиція добре рвонути головою, звільнитися і помчати зі мною навтьоки її не зацікавила. Ще їй не подобалося, що від мене тхне вівцями.

Коли ми вдруге зупинилися, щоб Арно випорожнився, Болт завернув коня і під’їхав до мене.

— Бастарде!

Я повільно повернув голову, глянув на нього.

— Як ти це зробив? Я бачив твоє тіло. Ти був мертвим. Можу розпізнати мерця, коли бачу його. Чого ж це ти вештаєшся знову?

Розбитий рот не давав мені вимовити слова відповіді, навіть якби я їх мав. За мить він пирхнув на моє мовчання.

— Що ж, не розраховуй, що таке вдасться вдруге. Цього разу я сам покраю тебе на шматки. Маю вдома пса. Він їсть усе. Думаю, від твоєї печінки й серця теж не відмовиться. Що ти про це думаєш, бастарде?

Мені шкода було того пса, але я не сказав нічого. Коли Арно, похитуючись, повернувся, Джофф допомогла йому сісти верхи. Болт підігнав свого коня і зайняв місце на чолі нашої колони. Ми їхали далі.

Ранок не дійшов іще й половини, як Арно втретє затримав приятелів. Сповз із кінського хребта, ступив кілька непевних кроків, виблював. Зігнувся навпіл, тримаючись за болючий живіт, а тоді зненацька впав у траву. Один зі стражників гучно зареготав, але, коли Арно лише перекотився, стогнучи, Болт наказав Джофф глянути, що з ним таке. Усі ми дивилися, як вона зсідає з коня і підносить Арно воду. Той не міг утримати в руках подану йому пляшку, коли ж Джофф приклала її йому до рота, вода тільки стекла по його підборіддю. Повільно відвернув голову, заплющив очі. За мить Джофф підвела погляд. На її обличчі малювалося недовір’я.

— Він мертвий, сер, — сказала вона трохи пискливим голосом.

Йому викопали неглибоку могилу й закидали її камінням. Поховання ще не було закінчено, а блювота почалася ще у двох вояків. Причиною визначили погану воду, хоча я піймав Болта на тому, що він дивиться в мій бік, примруживши очі. Ніхто не завдав собі клопоту стягти мене з коня. Я згорбився, наче й мені болів живіт, увесь час дивився вниз — прикинутися хворим було геть не складно.

Болт знову наказав своїм людям сідати на коней,