Читати книгу - "Володар драконів"

— Ми прилетіли з долини далеко на північному заході, куди наш рід переселився багато століть тому, коли господарями світу стали люди. Зараз їхні жадібні руки тягнуться вже й до нашої долини, і ми повинні знайти собі новий притулок. Тому я вирушив у дорогу, щоб відшукати Поділ неба, місце, звідки дракони родом. І я стою тут, щоб запитати тебе: чи знайоме воно тобі?

— Звичайно, воно мені знайоме, — відповів Бур-бур-чан. — Воно мені знайоме, як власна шерсть. Хоча я давно там не був.

Бен затамував подих.

— Отже, воно існує?! — вигукнула Сірчана шкурка. — Це місце існує насправді?

— А ти як думала? — Бур-бур-чан наморщив ніс і недовірливо подивився на Лунга. — А ти справді не звідти? Хіба існують на світі ще й інші дракони?

Лунг кивнув.

— Ти відведеш нас туди? — запитав він. — Ти покажеш нам Поділ неба?

Якусь мить, що тягнулася, немов вічність, кобольд мовчав. Він, зітхнувши, присів на краю отвору, з якого вийшов, і спустив ноги вниз.

— А чого б не відвести? — сказав він нарешті. — Але хочу попередити тебе одразу — від цих твоїх родичів тобі буде мало радості.

— Як це розуміти? — запитала Сірчана шкурка. Бур-бур-чан знизав плечима і схрестив на грудях свої чотири руки.

— Це треба розуміти так, що вони стали ганчірками, скигліями з тремтячими губами, боягузами, що завжди підгинають хвіст. Я не був там вже п’ятдесят зим, але коли я їх бачив востаннє, це було саме так, — він нахилився до Сірчаної шкурки:

— Ти лише уяви, вони взагалі не виходять більше з печери. Навіть уночі! Коли я був у них, вони були млявими, як осіннє листя, від нестачі місячного сяйва. Очі в них були каламутні, як калюжі в темряві, крила припадають пилом, бо вони ними не користуються, а животи товсті, тому що вони жеруть лишайник замість того, щоб пити місячне сяйво. Та не дивись ти на мене так перелякано, — Бур-бур-чан скривився. — Мені й самому сумно бачити, на що перетворилися дракони, — кобольд стишив голос:

— Знаєте, від кого вони переховуються? Не від людей, ні. Вони ховаються від золотого дракона. Від тієї самої ночі, коли він вийшов із моря, щоб полювати на них.

— Це ми знаємо, — сказав Бен, стаючи поряд із Лунгом. — А де вони ховаються? У печері?

Бур-бур-чан здивовано обернувся до нього:

— А ти хто такий, малий? Білий, як гриб-дощовик, і поряд із драконом? Ти ще скажи, що прилетів сюди верхи на ньому!

— Саме так він і прилетів, — сказав Лунг, штовхаючи Бена мордою. Бур-бур-чан присвиснув крізь зуби:

— Володар драконів. І камінь, що викликав мене, також ти розбив?

Бен кивнув. Лама тихо сказав щось.

— Так-так, знаю, — Бур-бур-чан почухав потилицю. — Стара легенда: срібло виявиться цінніше за золото, коли повернеться Володар драконів, — кобольд примружив вузькі очі і зміряв Бена поглядом із голови до ніг.

— Так, дракони ховаються у печері, — повільно промовив він. — У чудовій печері, що лежить вглибині гірського ланцюга, і яку звуть Подолом неба. Ми вирили для них цю печеру, ми, дубідаї, кобольди тутешніх гір. Але ми будували її не для того, щоб вони поховали себе там заживо. А коли вони стали так себе поводити, ми припинили з ними дружбу і повернулися сюди. І на прощання ми сказали їм, що існує лише один шлях до примирення: того дня, коли вони покличуть нас за допомогою місячного каменю, щоб ми допомогли їм здолати золотого дракона, ми до них повернемося, — він подивився на Лунга. — Я відведу тебе туди, але не залишуся там, тому що вони досі не покликали нас.

— Золотий дракон мертвий, — відповів Лунг. — Його засипало піском у далекій пустелі. Їм більш не треба ховатися.

— Золотий дракон живий! — вигукнула Гіневер. Усі повернулись до неї. Бур-бур-чан нашорошив волохаті вуха.

— У тебе немає доказів, Гіневере! — сказав Барнабас Візенгрунд.

— Я його бачила! — відрубала Гіневер, вперто випнувши підборіддя. — На власні очі. Я не вигадала жодної лусочки з його тіла. І гном, який чіплявся за його ріг, мені теж не наснився, хай хоч ви всі тут мені казали. Золотого не занесло піском. Він скрадався за нами річкою. І я готова закластися на мою колекцію черевичків фей, що він зараз десь поряд і спостерігає, що ми збираємося зробити.

— Цікаво! — сказав Бур-бур-чан. Він вистрибнув з отвору в скелі на голову кам’яного дракона.

— Слухайте, — сказав він, підводячи усі чотири руки. — Я відведу вас до Подолу неба. Він ближче, аніж ви гадаєте. Варто нам перелетіти цю гору, — він ляснув по скелі, — і ви побачите у тому боці, де сходить сонце, ланцюг гір, прекрасних, як білі шампіньйони. Дракони ховаються в долині, що лежить за ними. Але вхід до печери ви не знайдете, навіть якщо ткнетеся у нього носом. Тільки дракони і дубідаї можуть його відшукати, і я покажу його вам. У мене раптом так дивно засвербіла шерсть. Такий свербіж я відчуваю лише тоді, коли має відбутися щось значне, незвичне, хвилююче, — Бур-бур-чан облизався і глянув на небо. — Ми вилітаємо, щойно зайде сонце.

Він стрибнув до найближчого отвору в скелі і зник.

— Дубідаї, аякже! — саркастично скривилася Сірчана шкурка, щойно Бур-бур-чан зник з очей. — І