Читати книгу - "Володар драконів"

у стоптаних сандалях. Зате поки вони молилися нагорі в дюкхангу, Бен і Гіневер сіли на стіну за два кроки від нього. У такий спосіб Кремінна борода дізнався, що летючий щур шукав його господаря, але не знайшов, і що хлопчик справді повірив, ніби Кропивника замело піском у пустелі. Гном бачив камінь у руці лами і чув загадку джина. Він бачив, як Бен взяв камінь із рук лами, і, коли Лунг та його сідоки пішли слідом за ченцем, Кремінна борода прокрався за ними слідом. Бур-Бур-Чан

Лама повів гостей на інший бік монастирського подвір’я, туди, де стояли Генкханг і Лхакханг, храми гнівних і миролюбних богів. За ними слідував, перебігаючи від стіни до стіни, також Кремінна борода, шпигун Кропивника.

Коли вони проходили повз червоний храм, лама зупинився.

— Це, — переклала його слова Віта Візенгрунд, — храм гнівних богів, які охороняють монастир і село від всілякого зла.

— Якого, наприклад? — запитала Сірчана шкурка, тривожно озираючись.

— Злих духів, — відповів лама, — сніжних буревіїв, лавин, зсувів, тяжких хвороб…

— Голоду, — стурбовано додала Сірчана шкурка. Лама посміхнувся:

— Від нього також, — і пішов далі.

Кремінна борода, який скрадався слідом, раптом затремтів. Ноги у нього підігнулися, коли він наблизився до червоних стін. Він важко дихав, і йому здалося, що крізь стіни храму до нього тягнуться руки, хапають і тягнуть у темряву. З пронизливим криком він відскочив мало не на п’яти Барнабасу Візенгрунду.

— Що це було? — запитав професор, обертаючись. — Ти чула, Віто?

Його дружина кивнула:

— Звук був такий, ніби ти наступив кішці на хвіст, Барнабасе.

Професор похитав головою і ще раз озирнувся, але Кремінна борода вже забився в шпарину в стіні.

— Може, це були злі духи, — сказала Гіневер.

— Напевно, — відповів їй батько. — Ходімо, лама, здається, вже на місці.

Старий чернець зупинився там, де схил гори сягав монастирських стін. Скеля у цьому місці була схожа на дірявий сир. Бен і Сірчана шкурка задерли голови і подивилися вгору. Дірки всуціль вкривали каміння. Вони були такими великими, що Бен і Сірчана шкурка легко могли б у них поміститися.

— Що це? — Бен запитально глянув на ламу. Мухоніжка переклав його слова.

— Це оселі, — відповів лама. — Оселі тих, кого тобі належить закликати на допомогу. Їхні мешканці з’являються не часто. Лише дуже небагатьом із нас траплялося їх бачити. Але це цілком доброзичливі істоти. Вони оселилися тут до нас, задовго до нас.

Лама ступив на скелю і потягнув за собою Бена. У темряві хлопчик не зауважив цього одразу, але з кручі виступали голови двох кам’яних драконів.

— Вони схожі на Лунга, — прошепотів хлопчик. — Зовсім такі самі, — він відчув на спині тепле дихання дракона.

— Це дракон початку і дракон кінця, — пояснив лама. — Для того що ти збираєшся зробити, краще вибрати початок.

Бен кивнув.

— Ну, Володарю драконів, бий! — видихнула Сірчана шкурка. Бен підняв місячний камінь і з усієї сили вдарив його об ріг кам’яного дракона.

Камінь розлетівся на тисячу скалок. І всім здалося, що пролунав гуркіт, який поступово затих у надрах гори. Потім стало тихо. Зовсім тихо. Усі чекали.

Сонце повільно опускалося за гори, які кидали довгі тіні на монастир. Зі снігових вершин повіяв холодний вітер. І раптом в одному з отворів у скелі, високо над головами прибульців, виникла постать. Це був кобольд. Він мав майже такий самий вигляд, як Сірчана шкурка, лише рук у нього було чотири — і всіма чотирма він спирався об скелі.

— Двадцять пальців, Мухоніжко! — прошепотів Бен. — У нього двадцять пальців! Як казав джин.

Гомункулус лише кивнув.

Кобольд підозріло подивився вниз, ковзнув поглядом по людях і втупився в дракона. Тільки в дракона.

— Ви лише погляньте! — сказав він мовою казкових істот, яку розуміють без перекладу як люди, так і звірі. — Ви надумали нарешті? Через стільки років? Я гадав, ви вже цвіллю вкрилися у своєму сховищі! — Кобольд презирливо плюнув на скелі. — Що ж трапилося, що вони раптом прислали тебе звати нас на допомогу? І що це за дивний кобольд там із тобою? Де він втратив решту рук?

— У мене їх тільки дві! — сердито гукнула вгору Сірчана шкурка. — Як, власне, належить кобольду, груздю перцевий! І нас ніхто не посилав. Ми прийшли сюди з власної волі. Інші на це не наважилися, але цвіллю поки ніхто з них не вкрився!

— Овва! — Кобольд посміхнувся. — Груздь перцевий! Принаймні на грибах ти розумієшся. Мене звуть Бур-бур-чан, а тебе?

— Її звуть Сірчана шкурка, — відповів Лунг, виступаючи вперед. — В одному ти правий: ми прийшли сюди, тому що нам потрібна допомога. Ми прилетіли з дуже, дуже далеких країв, щоб знайти Поділ неба, і джин сказав нам, що ти можеш нам його показати.

— Із дуже-дуже далеких країв? — Бур-бур-чан наморщив волохатий лоб. — Що це означає?

— Це означає, — огризнулася Сірчана шкурка, — що ми облетіли половину земної кулі, щоб терпіти тут твої зухвалі витівки.

— Заспокойся, Сірчана шкурко, — Лунг мордою відсунув її набік і знову підвів голову вгору, до