Читати книгу - "Бунт моїх колишніх"

— Я б і так міг, — посміхнувся Вадим. Я відчула себе повною дурепою, коли згадала, які нині в Робіна прибутки. — Але навіщо мені центр?

— Навряд чи варто хвалитися награбованими грішми, — вчасно знайшла я гідну, як на мене, відповідь.

— Господи, Котько, давай без повчань, — благав Робін.

Він назвав таксистові адресу, розчинив переді мною дверцята авто. — Зараз побачиш, як у нас там добре. Свіже повітря, пташки співають. Навіть ставок десь поруч є, але я його ще не шукав. Одне слово — приміська зона…

Вадик знов ухилився від головної теми. У присутності водія, природно, не могла ж я розпочинати допит і завдяки цьому Робін вигравав час, аби детально продумати своє становище та скласти для мене, дурненької, сякі-такі виправдання.

«Куди тебе несе?! — прокинувся мій Здоровий Глузд, ледь ми з'їхали з добре освітленої центральної вулиці. — У лігвисько злочинців, та ще й проти ночі! Ти при своєму розумі?»

«Але ж там Шурик…»

«Це хто тобі сказав? Це ватажок банди тобі сказав. А ти, дурна, повірила. Приб'ють вони тебе там і не помітять».

Я силкувалася притлумити тривогу і про всяк випадок переклала стільниковий ближче. На жаль, зателефонувати я вже нікому не могла — акумулятор цілком розрядився. Уперто намагаючись не впадати в розпач, я вирішила підтримувати розмову.

— Скажи, а розетки у вас там є? Мені б телефон зарядити…

— Та знайдемо…

«Правильно! Ти йому ще запропонуй ключ від квартири, де діти лежать, — Василь вочевидь згубно вплинув на мої внутрішні голоси. — Ще в чомусь свою беззахисність відкрий. Йому ой як придасться…»

Марно себе заспокоюючи, я нарешті чітко сформулювала, що мене турбує. Я боялася не Робіна, якого знала надто добре, щоб припускати в ньому прагнення завдати мені шкоди. Я боялася лиховісного Когось. Когось, про особу якого, крім зовнішніх прикмет, нічого не значилося в моєму викривальному листі. Когось, якого не пов'язувало зі мною романтичне минуле. Когось, який зовсім не підкорявся Вадимові (цей висновок я зробила, судячи з того, що Робін не знав зараз, де насправді зберігається руда валіза). Когось, який хотів відправити мене за ґрати. Боялась я того, хто, як мені здавалось, був єдиним справжнім злочинцем із усіх Дітей Дєточкіна, єдиним запеклим ворогом для мене.

— Отут, будь ласка, — раптом звернувся Робін до водія. Я припала до вікна. Ми щойно переїхали залізничні колії. Неподалік від переїзду тьмяний ліхтар освітлював глухий полустанок. «Неодмінно треба запитати назву цього місця», — подумала я.

— Я можу й у село завезти, — таксист розчулився, бо, мабуть, гідно поцінував Вадимову щедрість.

— Не варто, там кепські дороги. Насправді, якщо лісом, тут зовсім недалечко, — Вадим показав рукою кудись у чорноту. — Хвилин п'ятнадцять пішки. Подихаємо повітрям…

Я все барилася, й таксист здивовано повернувся в мій бік. Неголена припухла пика зі страшним шрамом через усю щоку, беззубий рот, розкритий у німому запитанні, наколка на правому плечі, на якій було зображено чи то купол, чи коров'яче вим'я… Ні, вже краще Робін!

Я сперлася на підставлену Вадиком долоню й сміливо ступнула в пітьму. Ми ввійшли в ліс, але чомусь зупинилися.

— Ну? — я скорилася давній звичці не здіймати галасу в лісі, тому пошепки зажадала пояснень.

— Нам не в село. Нам у інший бік. Нехай авто від'їде, тоді підемо. Та не бійся ти, тут справді недалечко.

— Я ще сьогодні додому повернутися хочу, на мене люди чекають — навіщось брехала я.

— Ну от, — Робін сплеснув руками, — а чим же ти думала, коли їхала сюди? Зателефонуєш, попередиш, що сьогодні тебе не буде…

— Я викличу нам із Шуриком таксі, — категорично відрізала я, бо була певна, що Вікторія, звісно, погодиться сплатити за авто, яке привезе її Олександра.

— Як знаєш, — Вадим розвернувся й пішов уперед. Цього разу тягти мене за руку було зайве. Побоюючись залишитися сама серед нічного лісу, я незрозуміло звідки набрала енергії та дріботіла за Вадькою, майже не відстаючи.

— Тільки я тебе обдурив, — кинув раптом Робін, і я відчула, як серце глухо гупнуло та затихло. — Нема там ніякого ставка. Ставок — це в селі.

Моє серце знову пішло.

— Вадику, не смій мене лякати, я й так перелякана! — ледве вичавила я з себе.

— А чого перелякана? — Робін косував на мене з щирим співчуттям. Однак не дочекався відповіді й сам зробив багатозначний висновок. — Зауваж, від власної запопадливості страждаєш. Ти ж тут, я так розумію, представляєш інтереси Вікторії Силенської? Ніяк не міг пригадати, звідки чув раніше про дружину Метра. А ось як ти сказала, — згадав. Ти ж про неї розповідала. Це твоя подруга, так?

— Так, — я кивнула, хоча й сама не знала, на котре з Вадьчиних запитань відповідаю. — А перелякана… — і знову вирішила спробувати навернути його до потрібної теми. — Ти сам, якби вночі йшов лісом до лігва злочинців, не боявся б?

— Навряд чи, — Вадим дбайливо відводив від мого обличчя щупальця нічного лісу, що зачаївся вздовж стежини. — Ні, не боявся б. Тому що не йшов би. Я, знаєш, у чужі справи волію не втручатися, власних не бракує. І потім, — одна з гілок все-таки вирвалася з Вадьчиних рук і боляче хльоснула мене по щоці. — Прошу пардону…

— Продовжуй думку!

— Я себе злочинцем не вважаю, — слухняно скінчив Робін. —