Читати книгу - "Чарівні створіння"

Ця правда мене вбивала. Лінине обрання станеться на шістнадцятиріччя, а от мене було обрано від народження. Я контролюю свою долю не більше за неї. Ймовірно, ми обоє не здатні нічого контролювати.

* * *

Я заїхав на вщерть заповнену стоянку. Біля центрального входу вже купчилися люди — я не бачив такого натовпу з часу виходу на екран «Богів і генералів», найдовшого і найнуднішого фільму про Громадянську війну. У ньому, до речі, знялася половина моїх родичів — вони грали в масовці у власних костюмах.

Лінк втиснувся у крісло:

— Я вислизну тут. Побачимось у школі, — він вишмигнув із машини й поповз між іншими автівками. — Щасти.

Я бачив, як Ліна затисла між коліньми тремтячі руки. Я не міг спокійно спостерігати за її хвилюванням.

— Послухай, можемо туди не йти. Розвернімося, я відвезу тебе додому.

— Ні, я готова.

— Чому ти хочеш цих тортур? Ти ж сама казала, що це формальність!

— Щоб вони не подумали, що я їх боюся. Я втекла з минулої школи, але цього разу втечі не буде, — глибоко зітхнула вона.

— Це не втеча.

— Для когось так. Але не для мене.

— Ну хоч твій дядько прийде на збори?

— Він не може.

— Та чому він, в біса, не може?!

Він не знайшов час її підтримати? Вона ж залишилася сама, навіть незважаючи на те, що поряд був я!

— Ще рано. Я йому навіть нічого не казала.

— Рано? Про що ти? Він у склепі зачинився чи ще чимось зайнятий?

— Скоріше, ще чимось.

Не варто було говорити про це зараз. Вже за кілька хвилин їй і так буде непереливки.

Ми вийшли з авто і попрямували до школи. Починався дощ. Я глянув на Ліну.

«Повір мені, я й так стримуюся. Як розслаблюся — налетить справжнє торнадо».

Люди навколо не зводили з нас очей, деякі навіть тицяли пальцями, що, в принципі, не дивувало мене — з огляду на місцеві правила етикету. Я озирнувся, припускаючи, що біля школи сидітиме Мовчун Редлі, але сьогодні його ніде не побачив.

* * *

Ми зайшли до спортзалу з бічного входу. За збігом обставин це виявився вхід для гостей. Лінк і справді подав нам гарну ідею, адже коли ми увійшли, то зрозуміли, що люди купчилися зовні не в черзі на вхід — вони сподівалися бодай почути справу. Всередині зовсім не було вільних місць.

Усе це здавалося пародією на суд присяжних із телевізійного шоу. З іншого боку «зали засідань» стояв складаний пластмасовий стіл, а за ним сиділо декілька вчителів: звісно ж, містер Лі з бундючним червоним метеликом і не менш набундюченим обличчям (у нього був власний бренд зашкарублої упередженості); директор Гарпер і ще декілька людей за окремими столиками — скоріш за все, членів шкільної ради. Усі вони мали такий вигляд, ніби подумки проклинали це засідання і воліли б краще повернутися додому до релігійних програм чи блимання онлайн-крамниць.

На лавках зібрався квіт Гатліна: у перших трьох рядах — місіс Лінкольн і її прихвосні-лінчери з ДАР; далі — члени Сестер конфедерації, Перший методистський хор та Історичне товариство. За ними розташувалися «Янголи-охоронці», тобто усі дівчата, які хотіли бути Саванною та Емілі, а також усі хлопці, які хотіли бути з Саванною та Емілі. Вони вже вишкіряли свої «заступницькі» ікла і не знімали футболок з підозріло еміліподібним янголом у костюмі — звісно ж — «Диких кішок» і з парою широко розпростаних крил. На спині у «Янголів» був принт із меншими крилами, що нібито проростали крізь шкіру, і з бойовим кличем «Ми все бачимо».

Емілі сиділа поряд з місіс Ашер, задерши прив’язану до масивної шини ногу на оранжевий пластмасовий стілець. Коли ми увійшли до зали, місіс Лінкольн примружила очі, а місіс Ашер міцно обійняла Емілі, ніби хтось із нас збирався підбігти до неї і забити палицею як безпомічне дитинча тюленя. Тієї ж миті Емілі вихопила з сумочки телефон і приготувалася. Дуже скоро вона почне строчити есемески всім підряд. Та й що дивного — я не сумнівався, що сьогоднішнє зібрання стане джерелом пліток для всієї околиці.

За кілька рядів від них сиділа Амма, перебираючи на шиї амулети. Можливо, хоч вони оголять на голові місіс Лінкольн роги, які вона так старанно приховувала усі ці роки. Звісно, мого тата тут не було, але через прохід від Амми я побачив Сестер і Тельму. В принципі, це означало, що справи йдуть гірше за мої сподівання: такої пізньої пори Сестри не виходили з дому з 1980 року, коли тітка Грейс переїла перченого і думала, що в неї стане серце. Тітка Мерсі помітила мене й помахала хустинкою.

Я провів Ліну до одинокого сидіння перед аудиторією, вочевидь, приготованого для неї заздалегідь. Справжній розстріл.

«Все буде добре».

«Певна?»

Я чув, як за вікном посилюється дощ. Його краплі вибивали на даху барабанний дріб.

«Я певна, що це все не важливо, що ці люди телепні і що їхні слова не можуть змінити мого ставлення до тебе».

«Ліно, я сприймаю це як, ні“».

Дощ затарабанив іще гучніше — і я зрозумів цей знак. А потім поклав їй у долоню маленький твердий предмет — срібний ґудзик, який я знайшов на потрісканому тарабайчиному сидінні. Того самого дня, коли ми зустрілися під дощем. Здавалося б, дрібниця, але я завжди носив його з собою.

«Тримай. Має допомогти. Мені допомогло — сто відсотків».

Я бачив, чого їй коштує незламність. Вона зняла ланцюжок і додала ґудзик до своєї колекції милих витребеньок.

«Дякую».

Якби могла, вона б усміхнулася.

Я подибав до Сестер і Амми. Тітка Грейс підвелася, спираючись на ковіньку:

— Сюди, Ітане. Ми припасли для тебе місце.

— Може, нарешті всядетеся, Грейс Стетем? — засичала позаду літня жінка з фіолетовим волоссям.

Тітка Пруденс обернулась:

— А ви, може, помовчите, Сейді Ганікат? А то я вас інакше про це попрошу.

Тітка Грейс посміхнулася до місіс Ганікат і додала:

— Сідай, любчику, сідай.

Я протиснувся між бабцями Мерсі та Грейс.

— То як ти, красунчику? — усміхаючись, вщипнула мене за руку Тельма.

За вікном ударив грім, і світло замиготіло. Декілька літніх жінок аж охнули від переляку.

Доволі знервований молодик, який сидів по центру складаного столу, підвівся і прокашлявся:

— Це всього лише стрибки напруги. Тож займіть свої