Читати книгу - "Чарівні створіння"

його руках опинилася чорна чашка какао. Він передав її Ліні, яка сиділа навпроти вогнища, закутавшись у цупкий вовняний плед. Вона охопила чашку обома руками, тягнучись до тепла так само, як і її мокре, заправлене за вуха волосся. Мейкон походжав перед нею вперед-назад.

— Ліно, ти мала піти зі школи тієї ж миті, як її побачила.

— Мені саме не було коли — я борсалася у купі мила на очах задоволеної юрби.

— Більше борсатись не доведеться — ти сидітимеш удома аж до свого шістнадцятиліття. Так буде краще.

— Думаю, тут не головне, чи буде так краще для мене, — Ліна й досі трусилася, але навряд чи від холоду.

Тепер Мейкон витріщився на мене. Його очі були темні, холодні та злі, і я зрозумів, що він відчуває насправді.

— Ти мав забрати її звідти.

— Сер, я не знав, що робити. Я й здогадатися не міг, що Ридлі захоче зруйнувати спортзал. А Ліна ще ніколи не ходила на танці.

Вимовлені мною слова прозвучали доволі незграбно.

Мейкон знову зиркнув на мене, бовтаючи у склянці віскі.

— Цікаво, що ти взагалі не станцювала жодного танцю. Жодного!

— Звідки ти це знаєш? — запитала Ліна, відставляючи чашку. Мейкон знову почав ходити кабінетом.

— Неважливо.

— Для мене — важливо.

Він знизав плечима:

— Це все Мовчун. Він, як би це сказати, мої очі.

— Що?

— Він бачить те, що бачу я, я бачу те, що бачить він. Він же чародійський собака, ти знаєш.

— Дядьку Мейконе, ти за мною стежив!

— Ні, не спеціально за тобою. Ну як, ти гадаєш, я можу залишатися в амплуа місцевого відлюдька? Без найкращого друга людини мені б нічого не вдалося. А так — Мовчун усе бачить, і все бачу я.

Я глянув на Мовчуна — у нього й справді були людські очі. І як я раніше не второпав? Його очима на мене дивився сам Рейвенвуд.

А ще він щось жував, перекидаючи у роті незрозумілу грудку. Я нахилився до нього і помітив на його зубах зім’ятий, заслинений полароїдний знімок. Він приніс його за нами зі школи.

Світлина з балу, де ми разом з Ліною стоїмо посеред купи штучного снігу. Емілі помилялася — такі, як Ліна, проявлялися на фото, однак трішки розпливчасто, прозоро, начебто нижче талії Лінине тіло вже розчинялося і перетворювалося на видіння. Нібито вона справді почала танути ще до того, як на неї упав сніг.

Я поплескав Мовчуна по голові й поклав фото до кишені. Ліні непотрібно було його бачити, тим більше зараз — за два місяці до її свята. І без фото було зрозуміло, що час спливає, як вода.

16. XII

Янголи-охоронці

Я заїхав по Ліну, а вона вже чекала мене на ґанку. Я наполіг на тому, щоб сісти за кермо, адже Лінк хотів поїхати з нами і водночас не волів бути поміченим у катафалку. Я ж не міг відпускати Ліну саму. Я взагалі не хотів її відпускати, але про це не могло бути й мови — вона налаштувалася на бій. Сьогодні Ліна одягла чорний гольф, чорні джинси і чорний жилет з обшитим хутром каптуром. Вона знала, що на неї чекатиме лінія вогню, і була до цього готова.

Минуло лише три дні після балу, але ДАР уже встигли використати їх на повну. Чергові збори дисциплінарного комітету школи Джексона мало чим відрізнялися від суду над відьмами, і для того, щоб це зрозуміти, непотрібно було мати надзвичайний дар. Емілі кульгала з шиною на нозі, а події шкільного балу стали головною новиною міста. Нарешті місіс Лінкольн мала всю необхідну підтримку. На перший план вийшли свідки, і якщо перекрутити все, ними сказане, побачене, пригадане і почуте, то мозок міг би напружити свої потаємні звивини і вичавити логічний умовивід: у всьому винна Ліна Дюкейн.

Бо до того, як вона приїхала до міста, все в усіх було добре.

* * *

Лінк вискочив з авто і відчинив Ліні двері. Він так переймався через те, що сталося, аж ніяковів і блід.

— Ну що, Ліно, як справи?

— Все гаразд.

«Неправда».

«Я не хочу, щоб йому було незручно. Він не винен».

Лінк прокашлявся:

— Мені справді прикро. Я з мамою всі вихідні сперечався, але, хоч вона й раніше чудила, цього разу все виявилося значно складніше.

— Ти не винен, але спасибі за підтримку.

— Можливо, все було б інакше, якби ті квочки з ДАР не довбали їй мізки. Он лише місіс Сноу й місіс Ашер подзвонили їй за останні два дні разів сто.

Ми проїхали повз крадничку — цього разу біля неї не було навіть Товстуна. На вулицях усі вимерли, нібито ми потрапили у місто-привид. Збори дисциплінарного комітету було призначено рівно на п’яту, і ми планували приїхати вчасно. Нарада проводилася у спортзалі — єдиному приміщенні, здатному вмістити усіх охочих. Маю сказати, що це ще одна відмінна риса Гатліна — тут усе стосується всіх. У Гатліні не буває закритих засідань. З огляду на те, що в місті не працювала жодна установа і не світилося жодне вікно — на нараду збиралися всі жителі міста.

— А як це твоя мати так швидко організувала масовку? Швидко навіть як на неї.

— Я ненароком почув, що прийде також док Ашер. Він на полювання ходить із директором Гарпером і ще якоюсь шишкою в шкільній раді.

Док Ашер був батьком Емілі і єдиним справжнім лікарем міста.

— Супер.

— Хлопці, ви ж розумієте, що мене збираються вигнати зі школи? Напевно, вони вже так і вирішили, а нарада — це тільки шоу.

Лінк кинув на неї спантеличений погляд.

— Вони не можуть просто так вигнати тебе зі школи, не послухавши твоїх свідчень. Ти ж нічого не зробила!

— А яка різниця? Все це вирішується за зачиненими дверима, і жодні мої слова не матимуть ваги.

Вона говорила по суті, й ми обоє це знали. Тому я просто мовчки підніс її руку до своїх вуст, всоте бажаючи, щоб замість неї перед дисциплінарним комітетом постав я.

Але в тому й справа, що це було неможливо. Хай що б я сказав, хай що зробив, я все одно залишуся одним із них. А Ліна — ні. Напевно, це найбільше мене дратувало й непокоїло водночас. Я ще сильніше зненавидів їх, бо глибоко в душі вони й досі вважали мене своїм. Навіть якщо я зустрічався з племінницею старого Рейвенвуда, не падав навколішки перед місіс Лінкольн і не ходив на вечірки Саванни Сноу. Я був