Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

Огляд української літератури, поданий у 1910 р. М. Євшаном у книзі «Під прапором мистецтва», зокрема у статті «Поезія безсилля», представляє ранній український модернізм як чоловічий меланхолійний дискурс (М. Яцків, П. Карманський, В. Пачовський, А. Кримський, М. Чернявський та ін.). Аналіз психології творчості цих поетів виявляє деструктивну спрагу подолати національне батьківство. На такій психологічній основі твориться безідейне меланхолійне мистецтво: письменники починають творити за відсутності власного світогляду, творчого синівського пошуку, а доходячи «до ідеалу фальшивого», скочуються до байдужості і нудьги. Цих українських меланхоліків як потенційно безсилих романтиків, фальшивих ідеалістів гостро критикує Євшан: «І такі творці, з таким світоглядом чи радше з браком всякого світогляду, звертаються до людини, апелюють до її почувань — говорять про душу. Намагаються виявити якнайбільше наївності, свіжості, гонють за чимсь все новим, незвичайним, екзотичним, шукають по всіх віках, епохах і народах, щоб освіжити свої притуплені почуття, уряджують якийсь дикий карнавал всяких богів, масок, міфів, людей — одним словом, скрізь шукають того, чого у їх вже давно немає. Природність, той ґрунт під ногами — вони загубили»[795]. Небезпека від українського меланхоліка означала небезпеку від його неусвідомленого кастраційного комплексу: стаючи далеким, байдужим до національного світу, він гониться за чужорідною мрією, за фантомом[796]. З таких безсилих меланхоліків, які зреклися національного ґрунту, і постануть романтики «загірної комуни», або українські романтики фальшивого більшовицького ідеалу, щоб пізнати власну пустоту неіснування.

Батьківсько-синівський ерос і проблема свідомої матері у порубіжній творчості В. Винниченка

Сексуальна революція розширила географічні кордони і літературні горизонти: творчі генерації в різних країнах об’єднувалися, розробляючи спільні мотиви і спільні конфлікти. Про цей злам віків І. Франко писав як про панування «певної літературної моди в цілому цивілізованому світі»[797]. Молоде українське літературне покоління головним завданням мистецтва прагнуло також зробити психологію, відштовхуючись від модерних студій свого часу[798]. «Сексуальна проблематика загалом стає прикметою масової культури на початку XX ст. і набуває виразного урбаністичного підтексту»[799]5, — зазначає Т. Гундорова. На центральність проблеми статі, що заполонила всі сфери тогочасного культурного життя, вказує М. Бердяєв: «Стать ніби проявляється, із таємної стає явною»[800]. Якщо знаковим фактом раннього українського модернізму, що реагує на сексуальну революцію, було жіноче письмо Лесі Українки та О. Кобилянської, то його найяскравішою чоловічою реакцією — творчість В. Винниченка. Епоху українського модернізму першої третини XX ст., за словами С. Погорілого, цілком заслужено називають «винниченківським періодом української літератури»[801]. Драми «Memento» (1909), «Брехня» (1910), «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» (1911), «Пригвожденні» (1915), романи «Чесність з собою» (1911), «Рівновага» (1912), «По-свій!» (1913), «Божки» (1914), «Заповіт батьків» (1914), «Хочу» (1915), «Записки Кирпатого Мефістофеля» (1916) В. Винниченка репрезентують новореалістичну психологічну «драматургію» української літератури зламу віків. У творах Винниченка складання модерністського дискурсу поширюється на сферу сексуальності, яка стає складовою екзистенційної проблематики[802]. Кожен текст будувався відповідно до прагнення розв’язати певне психологічне завдання, поставити певний психологічний експеримент, а на основі багаторазового його повторення вивести «формулу рівноваги» між деструктивною стихією потягів і упорядковуючими, контролюючими силами свідомості. Ще ніколи українська література не була такою рефлексивною, такою внутріпсихологічно проблематичною, зацікавленою деструктивним фундаментом несвідомого, національним еросом, джерелом проституції, особливостями материнства і батьківства в українській реальності тощо.

М. Зеров вважав, що у творах Винниченка любов і статева проблема фігурують «у центрі всієї письменницької творчості, нагадуючи творчість Арцибашева»[803]. Один із видавців, Є. Чикаленко, цензуруючи сексуальний натуралізм творів Винниченка, вважав, що «порнографічне» письмо в українській літературі є тимчасовою хворобливою течією, котра прийшла з російської літератури[804], і не акцентував власне української специфіки тлумачення. Ідеологічними натхненниками творчості В. Винниченка вважалися Ф. Достоєвський, Ф. Ніцше та А. Шопенгауер, але без аналізу цих впливів не можна збагнути особливостей пошукового українського чоловічого дискурсу.

Переважаючий ерос модерної російської прози минулого порубіжжя (Л. Андреєв, Ф. Сологуб, І. Бунін, О. Купрін, М. Арцибашев) насичений ерогенністю, що відсилає до творчості Достоєвського, де ерос винятково діоністичний[805]. У цей час у дискурсі російсько-імперської релігійної філософії формується повернення до політеїзму[806]. Для психоаналізу російського філософського дискурсу еросу порубіжжя цікава опозиція «Вл. Соловйов — В. Розанов» з погляду їх відмінного онтогенезу. Порівняння концепції Еросу в працях В. Розанова «Жінка перед великим завданням», «Люди місячного світла» та ін. з працями Вл. Соловйова «Жіноче питання», «Смисл любові» та ін. розкриває відчутну відмінність, адже В. Розанов подає концепцію Еросу у світлі імперського політеїзму, а Соловйов — у світлі національного монотеїзму. У Вл. Соловйова, як зауважував М. Бердяєв, Ерос платонічний, спрямований на Вічну Божу Жіночність[807], його концепція відштовхується від світогляду українського філософа Г. Сковороди, який по материнській лінії був родичем Вл. Соловйова[808]. Опозиція «Розанов — Соловйов» є свідченням того, як виявляється різне осмислення еросу у дискурсі російського філософування, яке у першому випадку прямує до імперських цінностей, а в другому — до національних.

Дошукуючись романтизму в любові, Леся Українка закономірно звернулася до аскетичного дискурсу середньовічної християнської культури Європи задля просвітлення українського еросу. Адже він формувався у дискурсі чужої для нього імперської культури, де жіноча російська природа, за словами Бердяєва, «непросвітлена, в ній міститься притягувальна безодня, але ніколи немає ні образу благословенної матері, ні образу благословенної діви»[809]. Російський релігійний ерос, представлений в образі князя Мишкіна («Ідіот»), Альоші Карамазова («Брати Карамазови»), репрезентував «християнський діонісизм»[810] як непросвітлену любов-ненависть. У випадку непросвітлення ні надзвичайна хтивість, ні надзвичайне співстраждання парадоксально не поєднуються з об’єктом любові. При аналізі російського еросу М. Бердяєв виявив, що істинно російський ерос (тобто як власне імперський) не знає таємниці єднання двох душ в одну, двох плотей у єдину плоть[811]. Адже його характеризує явна перевага хтивості. «Достоєвський глибоко досліджує проблему хтивості, — писав М. Бердяєв. — Хтивість переходить в розпусту. Розпуста — явище не фізичного, а метафізичного порядку. Сваволя породжує роздвоєння. Роздвоєння породжує розпусту, в ньому втрачається цілісність. Цілісність є цнотливістю. Розпуста ж є розірваністю. У своєму роздвоєнні, розірваності й розпущеності людина замикається у своєму «я», втрачає здатність до поєднання з іншим, «я» людини починає розкладатися, вона любить не іншого, а саму любов. Істинна любов є завжди любов’ю до іншого, розпуста ж є любов’ю до себе. Розпуста є самоутвердженням. І це самоутвердження веде до самознищення. Адже людську особистість зміцнює вихід до іншого, поєднання з іншим. Розпуста є глибокою самотністю людини, смертельним холодом самотності»[812]. Таку російсько-імперську позицію, коли люблять любов, а не іншого, прекрасно ілюструє ерос М. Цвєтаєвої, що нагадує про ерос О. Пушкіна. Для психоаналізу важливим об’єктом може послужити її літературно-філософське есе «Лист до Амазонки» (1932), написане французькою мовою до письменниці Н. К. Барні, авторки книги «Думки амазонки»,