Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

— Ой знає, братіку, ой знає, ріднесенький. Та тільки ж… хочу спати. Помовч! — і зненацька заснув.

В ту ж хвилину захріп і вірний Песик Ложка.

I снився Ложці препоганий сон: погризлись вони буцімто з паном Купою, і обозний бідолашного Песика геть усього покусав.

26

Поки добрий пан Купа квапився додому, де зостався з його жінкою чепурненький красунчик, уродзони шляхтич, пан Оврам Роздобудько, там, у домі обозного, точилась розмова, яку варто було б послухати й самому Демидові Пампушці.

Пан Оврам був чоловіком, мирославському обозному потрібним, ось чому Демид Пампушка й звелів молоденькій дружиноньці якнайкраще його привітати, скільки стане снаги догоджати дорогому гостеві.

Гість отой, Оврам Роздобудько, колись розбагатів, знайшовши десь коло Черкас прадавній золотий скарб, фігурні амфори та глеки, ще скіфської либонь пори, та й продав його якомусь мандрівному ангелянину. Заживши слави вдатного шукача скарбів, він тепер ласкаво, — за грубі грошики, звичайно, — пособляв своїм знанням і таланінням — усім, охочим до легкого золота шляхтичам, а чи багатшим козакам, які потроху закандзюблювались на шляхту, купцям і чужедальнім негоціантам, загребущим попам і ксьондзам, панам і підпанкам.

Слава знаючого й везучого шукача золотих скарбів пішла не тільки по всій Україні. Пана Оврама Роздобудька не раз уже кликали й до Неаполя, до Барселони, до Варшави, і він знаходив те, чого жадало несите панство світу.

Отож, зустрівши Роздобудька на базарі й одблагавши від прикрої халепи, пан полковий обозний потяг копача до свого дому, збагнувши, що його бог послав за тую купу ладану, щедро скурену серед степу: бо хто ж був йому потрібен, як не цей копач, і саме зараз, коли пан Купа вирішив добути з-під землі козацьке золото?

Пан Купа не відав, звісна річ, за чим прибув сюди цей Роздобудько і хто його послав.

Не знав і того, що шукайло сюди з'явився ще й на запрошення вітця Мелхиседека, котрий, передбачаючи близький початок нової війни, мав намір видобути з землі поховане запорозьке добро, щоб воювати не з порожнім капшуком.

Він просто думав, Купа-Стародупський, що чепурненький пан Оврам прибув сюди шукати золота для Однокрила, а чи для короля польського, а чи для курфюрста саксонського, а чи для багатих іспанців, одним словом — для того, хто більше йому заплатив.

Поки ж пан Купа, на заклик куценького вітця Зосими, який сьогодні (чоловік небезпечно-розумний) клеїв дурня і вдавав, буцім побратимський герць здається йому сваркою між Козаком і архиреєм, — покіль пан Купа дивився на дружній двобій, мазунчик добрих панійок, яким він у всіх країнах, де йому довелось побувати, завжди і скрізь притьмом припадав до душі, а потім і до тіла, — тож і тепер, розуміючи, як він зараз потрібний у цьому домі, був спробував нахабно й недвозначно полапати милу господиню, але тут же спіймав за того лапаса такого ляпаса — аж пика йому почервоніла, а потім і зелена стала, бо ручка в Параски-Роксолани була нівроку замашненька, — аж йому джмелі в голові загули від того мордаса… А що були обоє заклопотані з'ясованням стосунків, то й не помітили, як на порозі, за пурпуровою запоною, нечутно виникла, приваблена ляскучим ляпасом, покоївка пані Роксолани, татарка Патиме, недавня харемниця, тобто приспанка, наліжниця товстенького ласунчика пана Купи, котрого невільниця ненавиділа не менше, як саму пані, від чого й природний ординський слух у неї розвивався дужче, ніж це треба караван-сарайській дівчині, і саме в такій мірі, як це потрібно будь-якій покоївці.

— Ну? — витираючи після завданого ляпаса свою важкеньку ручку, з чарівною посмішкою приязної господині спитала пані Роксолана. — На що саме ви мені хотіли натякнути, ваша мость?

— Слічна пані Роксолана просто не зрозуміли моїх намірів, — потираючи щоку, спантеличено мовив пан Оврам.

— Які ж то в пана були наміри? — щиро поцікавилась скора на руку господиня.

— Я ж бо не мав і на думці… нічого такого, мила пані!

— А коли не мали й на думці, — ображено пирхнула каторжна молодичка, — то навіщо ж хапати руками те, що вам іще не належить? — і образа її була цілком законною задля всякої дами, що знає й цінить свою принадність. — То це був обман? — спитала вона.

27

— Обман, пшепенькна пані, — гречно й галантно вклонився Роздобудько.

— А за обман? Б'ють по пиці? Так? Чи не так?

— Так, так, — мусив, хоч-не-хоч, погодитись сторонський панок. — На мене чорт ману пустив, шановна пані.

— Ману?

— Мені здалось… — і пан Оврам Роздобудько, аж наче запишавшись, замовк.

— Що ж вам здалось, пане Овраме?

— Мені здалося, буцім ви — зовсім не ви.

— А хто ж?

— Е-е… Ні, не скажу!

— Та хто ж таки?

— Одна шляхетна дівчина.

— Яка ж то дівчина?

— Одна-єдина дівчина… одна в Калиновій Долині панна… що своєю красою може наблизитись до вас.

— До мене?! — здивувалась молоденька Купиха. I спитала. — Чи не Ярина Подолянка?

— Хто ж іще!

— Навіщо ж ви про це говорите мені?

— Шукаю спільницю.

— В якому ділі? — спитала пані так звабливо, що повнокровному Оврамові й знову скортіло помацати її руками.

— Я кохаю Ярину-Кармелу, пані, — пренахабно збрехав він.

— Ви? — зареготала Купиха.

— Шалено!

— А вона вас?

— Все в руках господніх.

— Де ви зустрічалися з нею?

— Це допит?

— Вона чорнява чи білява?

— Чорнявенька, еге ж.

— А очі?

— Очі… сині… так.

— Вона білявка з чорними очима. Ви її ніколи не бачили!

— Я закохався по портрету.

— По портрету… чи по розрахунку? — і спитала: — А хто писав портрет?

— Не знаю.

— А де ви його бачили?

— В Неаполі.

— А чи не в Римі?

— Чому це ви — про Рим?

— А так просто… — і запитала знов: — То ви сюди — не по скарби?

— Найдорожчий скарб — Ярина Подолянка, пані!

— Ви прибули просити в пана біскупа згоди на шлюб?

— Ніхто мені згоди не дасть. Я приїхав сюди… її вкрасти.

— Для себе? Чи…

Оврам не відповів.

Татарка Патиме за пурпуровою китайською запоною внутрішніх прихованих дверей сахнулась і замалим не скрикнула.

Ледве не задихнулася в ту мить і пані Роксолана Купа.

Спритно та звично тамуючи несподівану радість, але не вміючи згасити блиску своїх чудових очей, що раптом спалахнули палючим вогником зловтіхи, вона сказала байдужісіньким голосом:

— Я зараз гукну гайдуків, пане Овраме, і звелю вас…

— Не звелите. Ні.

— Аж ось побачите!

I пані Роксолана, спокійно взявши на столі маленьке срібне калатальце, задзвонила.

28

— Мадам! — тихо скрикнув гарнесенький пан Роздобудько, злегка вдарив пані Купу по руці, і дзвоник тихо покотився по встеленій