Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Подався додому пан Купа не тільки тому, що дратував череваня безконечний герць, а й тому, насамперед, що поривали його надзвичайні обставини: там чекав чепуристий панок, котрого обозний вирятував з рук юрби, Оврам Роздобудько, що його пригощати Демид Пампушка доручив своїй звабливій жіночці, Парасці-Роксолані.

I він чкурнув додому, пан обозний, хоч на ту хвилину йому варто було б лишитися саме в архирейському садку, бо ж побратимський герць зненацька припинився.

25

Козак Мамай у вишняку помітив раптом знайомого француза, прозваного на Запорожжі кумедним ім'ям Пилип-з-Конопель.

Стовбичив там француз, як видно, вже давненько, бо очі йому сяяли захватом від того шаленого двобою, а він мистецтвом шаблі й сам володав хорошенько, пройшовши добрячу науку в Парижі, тому й зніяковів, коли Козак Мамай, прожогом відкинувши свою шаблюку, звернувся до нього зі словом привіту.

Уклонившись двобійникам, Філіпп, не мовлячи й слова, протяг владиці той самий рембрандтівський образок, завинений у червону шовкову шматину, а владика, взявши його до рук і ще й не знаючи, що він тримає, здивовано поглянув на молодика.

— Розгорни лишень, — сказав архиреєві Козак Мамай, котрий уже знав, звісно, що за чудова несподіванка потрапила тому до рук.

Єпіскоп розгорнув хустину, і аж подих йому перехопило.

I не тільки тому, що тут не сподівався він очей Ярини, своєї племінниці… Старому шарпонула душу, передусім, ота всевладна сила, перед якою не встоїть жодна людина, коли вона є людина, а не осел, — сила високого мистецтва.

Весело покладені фарби з опуклими на дотик виткими борозенками від пензля, впевнений мазок, гра світла й тіні, що нею вславив свою неповторну кебету геніальний Рембрандт ванРейн, усе це, осяяне думкою й почуттями художника, злилося нараз для вітця Мелхиседека у єдиному враженні такої невідпорної сили, аж за серце владика вхопився, аж задихав частіше, аж його захитало, бо замакітрилось старому в голові.

— Покличте її сюди, — кивнувши на поличчя дівчини, стиха попросив Пилип-з-Конопель.

— Щось їй сказати хочеш?

— Мушу.

— На дівчину, — доточив Козак, — чигає нова небезпека.

— Розповідай, — звелів єпіскоп.

— Самій тільки мадемуазель Кармелі… — почав був Філіпп.

— Кажи! — кивнув молодому французові й Козак Мамай.

— В одному варшавському костьолі ненароком підслухав я розмову… — почав Пилип-з-Конопель. — Клечальної неділі, тобто завтра…

— Чого ж замовк? — покваплював єпіскоп.

— Панну Кармелу збираються вкрасти.

— Хто? Для кого?

— Домініканці. А для кого… про це й сперечались ті двоє ченців у костьолі. Один казав, що панні світ зав'яжуть з вашим однокрилим гетьманом, а другий…

— Ах, собаки! — стиха скрикнув єпіскоп і аж похолонув, поглянувши на вікна своєї господи: в прочиненому за спиною Пилипа вікні стояла Ярина, і це було найгірше, бо ж не хотілося дядькові, щоб небога зарані дістала причину для нових хвилювань.

— А що ж казав той, другий? — спитав, не бачивши в вікні Ярини, Козак Мамай.

— А другий говорив… немовби свою волю вже звістила Конгрегація для поширення святої віри: вони там, у Римі, поклали…

— Ну? Ну?

— З черниці Кармели зробити святу. Католицьку святу.

— Тобто мученицю? — спитав зненацька згаслим голосом Мелхиседек.

— Як же це? — спитав Козак Мамай.

— Не знаю… — відмовив Пилип і замовк.

— Крукам отим римським, — заговорив єпіскоп, і вже старого не бентежило, що розмову слухає Ярина, бо, може, й краще так склалося: свавільна панночка не береглась, хоч і розуміла небезпеку, яка завше над нею висіла. — Крукам отим, — провадив єпіскоп, — скортіло, видно, Подоляночку нашу послати куди-небудь… до Ефіопії, в Ост-Індію, в Китай…

— У католицькій місії? — стурбовано спитав Пилип.

— …Щоб її любісінько десь там замордували дикуни, а католицька церква потім, швиденько прилучивши українку до сонму своїх великомучеників, щоб завжди могла кивати на цей подвиг — у своїх підступних намаганнях покатоличити всю Україну… — і він спитав у француза: — Хіба не так, юначе?

— Не знаю.

— Які ти чув у тій розмові імена? Крім панни Подолянки?

— З тих двох ксьондзів одного, я чув тоді, звуть Флоріаном…

На це ім'я, чомусь таке страшне для неї, Ярина Подолянка стиха скрикнула, та Пилип не почув її голосу, бо намагався, видно, пригадати щось важливе.

— На Тройцю, тобто завтра, — заговорив знову француз, — сюди прибути має шляхтич. Звуть його Оврамом Роздобудьком.

— Отак? — здивувався єпіскоп. — Я цього панка чекаю теж.

— Навіщо вам? — спитав Козак Мамай.

— Скарби мастак шукати.

— Він уже тут, — посміхнувся Козак.

— Де ж він?

— В гостях у обозного.

— Та-а-ак… — роздумливо протяг єпіскоп. I звернувся до француза: — Спасибі, хлопче! — і спитав: — А що тебе вело сюди, козаче?

— Підслухана розмова. Оцей портрет.

— А ще?

Француз не відповів.

— Чи не вело тебе сюди кохання, синку?

Філіпп мовчав.

— Ну, що ж… — почав єпіскоп.

Потім запитально глянув на вікно, що за ним і досі, пари з уст не пустивши, стояла Ярина.

— Чи не про все це хочеш ти сказати їй самій? — і превелебний кивнув на поличчя і зразу ж замовк, побачивши, як панна за вікном досадливо насупила округлену брову.

— Я чув од неї вже не раз, — сказав єпіскоп, — же дівка заміж за чужинця не збирається, — і ця фраза так прошипіла й просичала, що бідолаха-француз лиш сумно посміхнувся:

— Є давня традиція: років шістсот тому княжа дочка, Ярославна, була в Парижі замужем за королем.

— Ого! — сказав єпіскоп.

— Еге?! — спитав Мамай.

— Ні, ні! — поспішив їх заспокоїти козарлюга-француз. — Я маю надію на менше як приведе господь, віддати коли-небудь за панну Кармелу життя. Оце мене й вело на Україну! — і Філіпп Сганарель, куртуазно вклонившись, поспішив з архирейського саду.

Зникла за вікном, не мовивши й слова, і сама панночка, Ярина-Кармела, над якою звисла загроза — стати святою великомученицею католицької церкви…

…Святою чи не святою, а вже її образ лежав ось тут, на неструганих березових дошках садового стола, образ, писаний рукою великого ненаського митця, образ, що на нього можна було щиро молитись.

— Ладний козарлюга, — кивнув услід Пилипові засмучений Козак Мамай.

— Але ж… — і владика, безпорадно розвівши руками, кивнув на вікно, за яким зникла Ярина.

Потім, притягши Мамая до своїх широченних грудей, коротконогого і опецькуватого, обняв його й сказав:

— Ти хотів одурити мене, братіку. Але не треба, голубе, брехати. Час летить і летить, — от я й захекався… Летить невпинно, невблаганно…

— Гай-гай, полковнику! Скаржачись на вічний плин часу, ти гаєш його, — посміхнувся Мамай. — Але… готуйся до вечірньої вистави… тобто, пробач, відправи! А я трішки посплю…

— В покоях, — кивнув архирей, — твоя постіль готова.

— Ліпше ось тут, під вишенькою, під черешенькою. Спочину трохи.

— Ти?! Люди ж