Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Патиме ледве стрималась, щоб не кинутись на поклик дзвінка: на порозі вже став прездоровий гайдук, охоронець і наперсник пані Роксолани, Лука Заплюйсвічка, і татарочці можна було не поспішати на кликання вельможної господині.

— Знайди пана обозного! — звелів гайдукові Оврам Роздобудько, начебто він сам оце й дзвонив у срібне калатальце.

Гайдук скоренько вийшов, а пан Роздобудько, потираючи щоку, що вже добре й посиніла, хутко заговорив:

— Зараз примчить ваш пан обозний. Але ви йому не скажете ні слова… про мій таємний замір проти панни Кармели Подолянки.

— Скажу.

— Не скажете. I ось чому…

— Скажу!

— По-перше: Пампушка в моїм ділі — не завада. Він єпіскопа ненавидить за те, що став той у Мирославі полковником, заступивши дорогу йому самому. Отже, пан обозний буде тільки радий, коли владичиній небозі що-небудь приключиться знов.

— Пане! — покрикнула на нього Роксолана.

— По-друге, — провадив далі Роздобудько. — Ви й самі її, чаровна пані, ладні проковтнути, Подоляночку, живцем: вона ж козацькою своєю вродонькою покорила чи не всю Європу! Ось чому ви…

— Я ладна проковтнути панну? Я?!

— Ви, красна пані.

— Лжа! Брехня! — і молоденька господиня, мов на гарячому спіймана, затупотіла бистрими ніжками. — Брехня, брехня. брехня!

— Чому ж брехня! Адже охоче лишитесь ви, пані, єдиною, неперевершеною окрасою всієї Долини. Крім того, мені розповідали пильні люди, як зиркали ви нині на якогось молоденького голодранця… люто зиркали саме в ту мить, коли той, необачний, очі витріщав на Подолянку. Ну?

— Хто вам таке сказав?! — жахнулась Роксолана.

— Хто сказав? Один відомий вам… Хоч ні! — і всевіда схаменувся, поклавши не зраджувати шпигунського усердя куценького ченчика. — Ваш божественний рум'янець, спалахнувши зараз, уже вас виказав, і ви не зможете нічого заперечити. Та й ляпаса мені ви затопили… — і він потер собі зелену щоку. — Таких міцних поличників я ще ніколи не хапав, бо жодна серцем вільна дама ніколи не відмовить такому нахабі, як ваш покірний слуга. Тож ляпаса вліпили ви мені… чи не тому, що мрієте про когось іншого, мадам… хоч би й про того ж таки босоногого молодика?

— Пане! — знов тихо скрикнула Роксолана, але замовкла, бо їй аж мову спересердя одібрало.

— Отже, — провадив далі мошенникуватий пан Оврам, — я не помилився, бачите, нітрішки, вибравши в спільниці саме вас. Ви допоможете мені, люба пані… викрасти Ярину Подолянку!

— Хто вас сюди прислав? — пильно дивлячись в очі Роздобудькові, тихо спитала Роксолана Купа. — Хто вас прислав по Кармелу? Чи не пан гетьман?

— Ревнуєте? — посміхнувся Оврам.

— Хто вас прислав?

— Не твоє діло, Самійло, про те Гапка зна! — грубо й двозначно відказав шукач золотих скарбів. — Я прийшов сам. Привело сюди закохане серце.

— Чиє серце?

— …Бо я кохаю панну Подолянку.

— Чого ж ви лізли в пазуху до мене?

— Щоб перевірити мої підозри.

— В пазусі? Що перевірити? Чи, бува, не клоччя напхано замість грудей? I що ж?.. Перевірили?

— Почув, як дуже калатає ваше серденько! I воно — моє припущення потвердило: між вами й Кармелою сьогодні став отой дрантивий молодик, що його звуть, здається, Михайликом, пані. Чи не так?

— Я не позволю, пане Роздобудьку…

— Хто ж питає в такому ділі дозволу! — спокійно, ба навіть глузливо посміхнувся нахаба. — Діставши ляпаса, я зрозумів, же серце ваше вражене свіженьким почуттям — до когось, може, кращого й молодшого від мене. Отже…

— Цитьте!

— То ви радні мені допомогти?

— Я звелю-таки схопити вас, пане Овраме!

— Мадам?! — докірливо розвівши руками, ясно та прозоро посміхнувся гарненький Роздобудько. — За віщо ж?

— Вас підіслав сюди гетьман.

— Та й що?

— Однокрил уже не раз намагався Кармелу схопити. То як же ви насмілились…

— А так… — здвигнув плечима шукач золотих скарбів.

— Ого! — і Купиха засміялась. — Ви мені починаєте подобатись.

— Починаю? Я це почав тої хвилини, коли пані вперше глянули на мене.

— Но-но!

— Я рад служити слічній пані.

— Ви, бачу я, шляхтич — не тільки бравенький та гоженький, а й з біса хоробрий…

— Ціле моє життя ловлю чорта за хвіст.

— …А й дотепний!

— Як і кожний уродзони шляхтич, пані!

— I мені шкода стане вас, — провадила глузливо Роксолана, — коли Оникій Бевзь…

— А хто це?

— Ретельний мирославський кат. Коли він, занудившись без роботи, матиме вєльку пшиємность…

— Пані! — не без докору видихнув шукайло.

— Жеби пан здрув жартовал!

— Хіба ж такій прегарній пані не однаково: від кого я сюди прибув! — і Оврам Роздобудько грайливо підморгнув Роксолані. — Ви тут живете між ворогами, пані. I хіба ж того не досить, що я є ворог ваших ворогів? Чи не так? Тому й не слід би нам втручатися в мої діла, бо вам однаковісінько — для кого вкраду я племінницю владики: для себе, для гетьмана Гордія Пихатого, а чи…

— Ну-ну?

— Іде пан полковий обозний! — раптом обернувся до дверей Оврам. I стиха поспитав: — То згодні?

Роксолана промовчала.

— Чи ви хочете, щоб я панові Купі дещо розповів про ваші…

— Згодна!

— Чоловікові про панну Кармелу — ні слова.

— Чому ж?

— Він архирея боїться, а замах проти його небоги… панові обозному зараз вигідніш викрити. Щоб заслужити довір'я владики й полковника. Ось чому…

Але Оврам Роздобудько скінчити не встиг, бо ввійшов до світлиці пан Купа-Стародупський, і шукайло хутко обернувся до нього:

— Я дожидаю вас, пане полковий обозний.

А Роксолана, вклонившись гостеві, так хутко вийшла, що Патиме з-за пурпурової запони ледве встигла дременути геть. Мила пані так боялася, щоб муж не помітив на її обличчі чогось такого, що йому знати не слід, — її збентежило і підозренне всезнайство пана Роздобудька, тож вона й побоювалася, що він, продовживши розмову, доскіпається й до речей неприємніших.

29

Тож правда була, що ляпаса за лапаса роздобув пан Роздобудько насамперед тому, що в думці, в серці пані Параски-Роксолани царював на ту годину обшарпаний ковалисько Михайлик, задля котрого вона вже твердо вирішила зо світу зігнати коханого Діомида, свого шлюбного мужа, богом їй свіжо даного, і на це діло вона поклала собі, ні мало, ні багато, — тижнів три- чотири, ніяк не більше.

А вирішила вона смерть своєму мужеві заподіяти — не ножем, не отрутою, не кулею, не рукою найманого вбивці, а способом законним і для неї самої безпечним і навіть приємним: вона зважилась доконати законного мужа молодою силою свого принадного тіла.

Так, так! Вона розміркувала дуже просто: еж коханий її Діомид — старіший від неї принаймні років на тридцять, і коли вона жадатиме від нього справляння шлюбного обов'язку разів стільки, скільки здужає сама — і серед ночі — при других півнях і при