Читати книгу - "Дівчина, що гралася з вогнем"

— І ти навіть не згадав про це в поліції?

— Ні. Отже це має залишитися між нами.

— Добре.

Він пильно поглянув їй в очі.

— Малін, я сподіваюся, що зможу на тебе в цьому покластися.

— Я нікому не скажу нічого з того, що ми з тобою сьогодні обговорювали. Навіть Антону. Ти не просто мій шеф — я тебе поважаю і не хочу підвести.

Мікаель хитнув головою.

— Пробач, будь ласка!

— Годі вибачатися!

Він розсміявся, але відразу ж став серйозним:

— Я певен, що в разі потреби вона вбила б його, щоб мене захистити.

— Ну…

— Але в той же час я вважаю її психічно нормальною людиною. Нехай незвичайною, але цілком нормальною. Просто вона керується якимись своїми мотивами. Вона взяла в руки ключку через необхідність, а не задля власного задоволення. Для того щоб убити, їй потрібна серйозна причина — загрозлива небезпека, одне слово, щось мусить її спровокувати.

Він знову поринув у задумливість. Малін дивилася на нього і терпляче чекала.

— Я нічого не можу сказати про її опікуна. Я зовсім нічого про нього не знаю. Але я навіть уявити собі не можу, щоб вона вбила Даґа і Міа. Я не йму цьому віри.

Запала довга мовчанка. Поглянувши на годинник, Малін побачила, що вже пів на десяту.

— Пізно, мені час додому, — сказала вона.

Мікаель хитнув головою:

— Ми з тобою витратили цілий день. Завтра з ранку знову почнемо думати. Ні, облиш посуд, я сам його помию.

У ніч на Великодню неділю Арманському не спалося, він лежав і слухав сонне сопіння Рітви. Він теж ніяк не міг звести кінці з кінцями в цій драмі. Кінець кінцем він підвівся, надів капці й халат і вийшов у вітальню. Там було прохолодно, і він поклав кілька полінець у камін, відкоркував пляшку легкого пива і сів перед вікном, за яким відкривався вид на води Фурусунда.

Отже, що ж йому відомо?

Драґан Арманський упевнено міг стверджувати, що Лісбет Саландер — людина дивакувата і непередбачувана. У цьому не було жодних сумнівів.

Він знав, що взимку 2003 року щось сталося — тоді вона раптом покинула роботу в нього і зникла, влаштувавши собі відпустку на цілий рік. Він тоді думав, що її відсутність має якесь відношення до Мікаеля Блумквіста, проте Мікаель теж не знав, що сталося.

Потім вона повернулася і навідала його. Вона запевняла, що «фінансово цілком забезпечена». Арманський зрозумів ці слова в тому сенсі, що в неї було досить грошей, аби протриматися якийсь час, не працюючи.

Всю весну вона постійно відвідувала Хольгера Пальмґрена, але з Блумквістом стосунків не відновила.

Вона вбила трьох людей, двоє з яких були, очевидно, зовсім їй не знайомі.

Тут щось не так. У цьому немає ніякої логіки.

Арманський відсьорбнув пива просто з горлечка і закурив сигарету. До всього, у нього було нечисте сумління, і це ще більше посилювало кепський настрій, з яким він зустрічав нинішні свята.

Коли до нього прийшов Бубланськи, він без вагань допоміг йому, давши всю можливу інформацію, яка могла б стати у пригоді для піймання Лісбет Саландер. Зловити її було необхідно, в цьому він нітрохи не сумнівався, причому чим швидше, тим краще. А совість мучила його через те, що він виявився про неї такої невисокої думки й одразу та без найменших сумнівів прийняв звістку про її винність. Арманський був реалістом. Коли до тебе приходить поліція і заявляє, що така-то людина підозрюється у вбивстві, то дуже велика ймовірність того, що ці підозри небезпідставні. Отже, Лісбет Саландер винна.

Проте поліція при цьому не враховувала того, що вона могла вважати, що має право так чинити. У неї могли бути якісь пом’якшувальні обставини чи бодай розумне пояснення раптового нападу сліпої люті. Справа поліції — зловити її і довести, що вона зробила ці постріли. До завдання поліції зовсім не входить копирсатися в її душі та пояснювати, чому вона це вчинила. Їм досить знайти якийсь більш-менш переконливий мотив злочину, а якщо такого нема, усе спишуть на напад безумства. Лісбет Саландер у ролі Маттіаса Флінка.[54] Він похитав головою.

Таке пояснення Драґана Арманського не влаштовувало.

Лісбет Саландер ніколи не робила нічого без серйозної причини і не подумавши заздалегідь про наслідки.

Дівчина з дивацтвами — так! Божевільна — ні!

Отже, має бути якесь пояснення, хоч яким би незрозумілим і неприйнятним воно здавалося іншим людям.

Десь перед другою годиною попівночі Драґан Арманський нарешті зважився.

Розділ 17

Великодня неділя, 27 березня — вівторок, 29 березня

Після ночі, проведеної в роздумах, у неділю Драґан Арманський піднявся рано. Намагаючись не шуміти, щоб не розбудити дружину, він обережно спустився сходами, зварив каву і приготував бутерброди. Потім дістав свій лептоп і почав писати.

Він користувався тими ж бланками, які застосовувалися в «Мілтон сек’юриті» для вивчення особистих обставин. Він включив до звіту всі факти, що належали до базових даних про особу Лісбет Саландер, які були в його розпорядженні.

О дев’ятій годині до нього спустилася Рітва і налила собі кави з кавоварки. Вона поцікавилася, чим це він заклопотаний. Він відповів ухильно і зосереджено писав і далі. Досить добре знаючи свого чоловіка, вона зрозуміла, що сьогодні їй на нього не доведеться розраховувати.

Виявилося, що Мікаель Блумквіст помилився у своїх припущеннях. Очевидно, це пояснювалося тим, що у великодні канікули в приміщенні поліції було порівняно мало народу. Тільки в неділю вранці засоби масової інформації дізналися, що це він виявив Даґа й Міа. Першим дав про себе знати один з репортерів газети «Афтонбладет» — Мікаелів давній знайомий.

— Привіт, Блумквісте! Це Ніклассон.

— Привіт, Ніклассоне! — відповів Мікаель.

— Виявляється, це ти знайшов в Енскеді вбиту парочку.

Мікаель підтвердив, що це був саме він.

— Одне джерело стверджує, що вони працювали в «Міленіумі».

— Твоє джерело частково має рацію, а частково помиляється. Даґ Свенссон писав для «Міленіуму» репортаж, але виступав як незалежний журналіст. Міа Берґман безпосередньо з нами не була зв’язана.

— От дідько! Це ж інформаційна бомба!

— Мабуть, так, — втомлено погодився Мікаель.

— Чому ви самі не виступили з якою-небудь публікацією?

— Даґ Свенссон був для нас добрим другом і товаришем по роботі. Ми вирішили, що пристойніше буде зачекати, принаймні, поки про те, що сталося, не дізнаються родичі, а потім уже можна думати про публікацію.

Мікаель знав, що ці слова не потраплять до друку.

— Гаразд. А