Читати книгу - "Спаситель"

Харрі відірвався від читання паперів.

– Щось іще, Скарре?

– Так. Я міркував, адже чимало хто у відділку має сім’ї, і вони прагнуть відсвяткувати Різдво вдома, а я неодружений, тож…

Харрі гмикнув.

– Коротше кажучи, я самохіть визиваюся.

– Самохіть?

– Тобто я охоче й далі працюватиму над цією справою, якщо ти не заперечуєш, – квапливо додав він.

Харрі не зводив з нього очей.

– Я знаю, ти мене недолюблюєш.

– Справа не в тім, я вже вирішив, хто продовжить працювати зі мною. Й обирав тих, кого вважаю кращими, а не тих, кого люблю.

Скарре знизав плечима, борлак у нього ходором ходив.

– Принаймні відповів чесно. Гаразд, щасливого Різдва. – Чоловік попростував до дверей.

– Саме тому, – вів далі Харрі, складаючи папери у течку, – ти перевірятимеш банківські рахунки Роберта Карлсена. Перевір, які нарахування були за останні півроку, чи спостерігалася нерегулярність надходжень.

Скарре завмер, потім здивовано озирнувся.

– Так само вчиниш з рахунками Алберта та Мадса Гільструпів. Зрозумів, Скарре?

Магнус Скарре із запалом кивнув.

– Поза тим, перевір у «Теленорі», чи були у зазначений період переговори між Робертом та Гільструпом. І ще, оскільки Станкич узяв мобільний Халворсена, заодно перевір, чи не було дзвінків з його номера. Про дозвіл на перевірку банківських рахунків поговори з поліцейським юристом.

– У цьому немає потреби, – мовив Скарре, – за новою інструкцією ми маємо право постійного контролю.

– Отакої. – Харрі серйозно подивився на чоловіка. – Незле, коли поряд є співробітник, який читає інструкції.

Сказавши це, він вийшов з кімнати.

Роберт Карлсен не мав офіцерського звання, та оскільки загинув на посту, було вирішено поховати його на Західному цвинтарі, там, де ховали офіцерів Армії спасіння. Після церемонії, як зазвичай, у казармах, що у районі Майорстюа, зробили поминки.

Коли Харрі увійшов до каплиці, Юн, що разом з Теа сидів на передній лаві, озирнувся. Поряд з ними лава була вільною, й Харрі збагнув, що батьки Роберта не приїхали. Він на мить перестрів погляд Юна, й той кивнув швидко та серйозно, але в очах вбачалася вдячність.

Поза тим, як і передбачали, каплиця була сповнена люду. Більшість зодягнена у форму Армії спасіння. Харрі зауважив Рікарда та Давида Екхофа. А поруч з командувачем стояв Гуннар Хаген. І стерв’ятники зі ЗМІ свого не проґавлять. Тієї ж таки миті поруч посів місце Рогер Єндем і спитав, чи не знає він, чому немає прем’єр-міністра, попри те, що повідомляли, він буде присутній.

– Спитай у його канцелярії, – відповів Харрі, чудово знаючи, що зранку у канцелярії прем’єра пролунав конфіденційний дзвінок від керівництва Поліцейського управління, у якому йшлося про ймовірну участь Роберта Карлсена у вбивстві. Хай там як, а було вирішено, що голова уряду мусить віддати перевагу іншим важливим зустрічам.

Командувачу Давиду Екхофу теж зателефонували з поліції, що призвело до спалаху паніки у штаб-квартирі надто ще й тому, що одна з ключових осіб у влаштуванні похорону, його дочка Мартіна, вранці пославшись на нездужання, не вийшла на роботу.

Зрештою, командувач заявив, що людина не винна, допоки її вину неспростовно не доведено. Крім того, сказав він, уже запізно, й церемонія має відбутися. Прем’єр-міністр, до речі, запевнив, що на завтрашньому різдвяному концерті буде присутній неодмінно.

– А загалом, – прошепотів Єндем, – які новини у розслідуванні вбивств?

– Вас же застерігали, – відповів Харрі. – Вся інформація для ЗМІ – лише через Хагена чи прес-аташе.

– Таж вони мовчать.

– Отже, знають свою справу.

– Припини, Холе. Я ж відчуваю, щось коїться. Поліцейський, якого порізали на Гетеборггата, має якийсь стосунок до кілера, якого ви уколошкали минулої ночі?

Харрі захитав головою – чи то заперечуючи, чи то відповідаючи «без коментарів».

Орга5н стих, розмови вмить ущухли, наперед вийшла дівчина з дебютним альбомом і заспівала відомий псалом, її зворушливий спів підкорював, навіть ледь вчувалася сльоза в голосі, а доспівала вона з такою руладою, що позаздрила б сама Мерая Кері. На мить Харрі пойняло просто-таки непереборне бажання випити. Однак раптом співачка стулила рота й журливо схилила голову під зливою фотоспалахів. Її менеджер задоволено всміхнувся. Йому, безперечно, з поліції ніхто не телефонував.

Харрі був неспроможний зосередитись. Дивлячись на труну, все ніяк не міг викинути з голови Халворсена. Не йшла йому з голови й матір Станкича. А коли заплющував очі – Мартіна. Труну несли шестеро офіцерів. Юн та Рікард – попереду. Юн послизнувся, повертаючи на стежці.

Харрі пішов геть, коли решта ще стояли біля могили. Крокував безлюдним цвинтарем у бік Фрогнер-парку й раптом почув, як за спиною захрускотів сніг. Спершу гадав, що то якийсь газетяр, але, почувши часте збуджене дихання, машинально рвучко озирнувся.

Виявилося, що то Рікард, котрий миттю став як укопаний.

– Де вона? – зводячи подих, прохрипів він.

– Хто?

– Мартіна.

– Я чув, їй зле.

– Так, вона почувається зле. – Рікардові груди ходили ходором. – От лишень удома її немає. І не ночувала.

– Звідки ти знаєш?

– Не смій! – вигукнув Рікард, немов його пронизав біль, обличчя його перекривилося, наче він був не владний над власною мімікою. Потім він глибоко зітхнув і, доклавши неабияких зусиль, опанував себе. – Не смій! – прошепотів він. – Я ж бо знаю. Ти ошукав її. Спаплюжив. Вона у твоїй оселі, хіба ні? Але ти не можеш…

Рікард зробив крок у бік Харрі, той машинально вийняв руки з кишень.

– Слухай-но, я гадки не маю, де Мартіна.

– Брешеш! – Рікард стиснув кулаки, й Харрі, збагнувши, що конче треба знайти правильні, втішливі слова, повів так:

– Зараз маєш взяти до уваги такі міркування, Рікарде. Я не надто меткий, але важу дев’яносто п’ять кіло, й часом мені випадало пробивати кулаком дубові двері. А за статтею сто двадцять сьомою Карного кодексу, застосування сили проти посадовця під час виконання службових обов’язків карають щонайменше шістьома місяцями ув’язнення. Інакше кажучи, ти наражаєшся на ризик потрапити до лікарні. І за ґрати.

Рікард з люттю дивився на чоловіка.

– Ми ще побачимось, Харрі Холе, – кинув він, розвернувся й поміж надгробками квапливо закрокував по снігу до церкви.

Імтіаз Рахім був у кепському гуморі. Він щойно посварився із братом через те, чи варто оздобити стіну за прилавком ялинковими прикрасами. На думку Імтіаза, досить продавати різдвяні календарі, свинину й інші християнські товари, не варто гнівити Аллаха, додержуючи ще й цих звичаїв невірних. А що ж скажуть покупці-пакистанці? Але брат вважав, що слід турбуватися й про решту клієнтів. Приміром, про тих, які мешкають у будинку напроти. Хіба є щось зле у тому, щоб надати колоніальній крамничці трохи християнського духу у наш час? Попри те, що у палкій суперечці Імтіаз взяв гору, він надто через те не радів.

Саме тому він тяжко зітхнув, почувши, як дзвіночок над дверима пронизливо