Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Привіт, найдорожча, — сказав він. Генк промовив це так просто і чітко, мовби саме тому, що це було справжнє і правильне, а він мусив дотримуватися всього реального, всього чіткого.

— Генку, я звільнилась.

— Розумію, — здавалося, він цього очікував.

— Ніхто до мене не приходив, не було жодного руйнівника, можливо, його взагалі ніколи й не було. Не знаю, що робитиму далі, але я мушу звідси забратися, щоб упродовж певного часу нікого з них не бачити. Потім вирішу. Я знаю, що ти не можеш зараз зі мною поїхати.

— Ні. У мене є два тижні, протягом яких, як вони сподіваються, я підпишу дарчу. Я хочу бути тут, коли ці два тижні минуть.

— Хочеш, щоб протягом цих двох тижнів я була з тобою?

— Ні. Для тебе все це гірше, ніж для мене. Ти не маєш як із ними боротись. А я маю. Мабуть, я навіть радий, що вони це зробили. Все ясно і все остаточно. Не хвилюйся за мене. Відпочинь. Для початку відпочинь від цього всього.

— Так.

— Куди ти збираєшся?

— У село. До моєї хатинки в Беркширах. Якщо захочеш мене побачити, Едді Віллерс пояснить, як туди дістатись. За два тижні я повернусь.

— Можна тебе попросити про послугу?

— Так.

— Не повертайся, поки я по тебе не приїду.

— Але я хочу бути тут, коли все станеться.

— Залиш це на мене.

— Хоч що б вони з тобою зробили, я хочу, щоб зі мною зробили те саме.

— Залиш це на мене. Найдорожча, невже ти не розумієш? Думаю, зараз я найбільше хочу того, чого й ти: не бачити нікого з них. Але я мушу на певний час тут залишитися. Тому мені буде легше, якщо я знатиму, що, принаймні, ти для них недосяжна. Хочу, щоб у моїй свідомості була бодай одна точка, на яку я зможу опертися. Це потриває зовсім недовго, — потім я по тебе приїду. Ти розумієш?

— Так, любий. Бувай.

Легко аж невагомо вона покидала свій кабінет, ідучи вздовж довгих коридорів «Таґґарт Трансконтиненталь». Ішла, дивлячись уперед, її кроки вистукували чіткий та неквапливий ритм остаточності.

Даґні високо тримала голову, а на її обличчі відображались і подив, і прийняття, і невимушеність.

Вона перетнула величезний вестибюль Термінала. Побачила статую Натаніеля Таґґарта. Але не відчула ні болю, ні докору, а тільки повноту любові, тільки почуття, що вона приєднається до нього, — не в смерті, а в тому, що було його життям.

Першим зі «Сталі Ріардена» звільнився Том Колбі, майстер прокатного стану, керівник профспілки. Протягом десяти років він слухав, як уся країна ганить його, начебто він створив «кишенькову спілку» й ніколи не конфліктував із керівництвом. Це правда: у конфліктах не було потреби. Ріарден виплачував вищу заробітну платню, ніж вимагали решта профспілок країни. За це він вимагав — і отримував — найкращу робочу силу, яку тільки можна було знайти.

Коли Том Колбі сказав йому, що звільняється, Ріарден просто кивнув, нічого не запитуючи і не коментуючи.

— Я і сам не працюватиму за таких умов, — тихо додав Колбі, — і не допомагатиму втримувати на роботі людей. Вони мені довіряють. Не збираюся бути козлом, який веде отару на забій.

— Як ви зароблятимете на життя? — запитав Ріарден.

— Я заощадив достатньо, мені вистачить десь на рік.

— А далі?

Колбі знизав плечима.

Ріарден подумав про хлопця зі злими очима, який уночі, немов злочинець, видобував вугілля. Він подумав про всі ті темні дороги, алеї, всі задвірки країни, де відтепер найкращі чоловіки за законами джунглів пропонуватимуть свої послуги в обмін на випадкову роботу під чесне слово. Він думав про кінець тієї дороги.

Том Колбі, здавалося, знав, про що він думає.

— Ви недалекі від того, щоб опинитися там же, де я, містере Ріарден, — сказав він. — Збираєтеся відписати їм свій розум?

— Ні.

— А далі?

Ріарден знизав плечима.

Колбі дивився на нього своїми проникливими очима, що, здавалося, виблякли через оторочку з сажі та темне від вогню печей обличчя.

— Вони вже стільки років стверджують, що ми з вами вороги, містере Ріарден. Але це не так. Ми з вами на одному боці. На протилежному — Оррен Бойл і Фред Кіннан.

— Я знаю.

Годувальниця ніколи не заходив до кабінету Ріардена, ніби відчуваючи, що не має на це права. Він завжди чекав назовні, щоб побачитись із ним. Директива прикріпила його до цієї роботи, він став офіційним псом-наглядачем на заводі, який не допускає недостатнього чи надмірного виробництва. За кілька днів він із рішучим виразом обличчя перепинив Ріардена у проході між двох рядів мартенівських печей.

— Містере Ріарден, — сказав він. — Я хотів сказати вам: коли захочете вдесятеро перевищити квоту на виробництво ріарден-металу, сталі або чавуну, будь-чого, і таємно продавати будь-кому та за будь-яку ціну… Я хотів вам сказати, щоб ви так і робили. Я про все подбаю. Я підтасую записи в бухгалтерських книгах, підроблю звіти й офіційні підтвердження, отримаю фальшиві свідчення, брехатиму під присягою, тож ви не хвилюйтеся, не виникне жодних проблем!

– І навіщо вам таке робити? — усміхаючись, запитав Ріарден. Але його усмішка розтанула, коли він почув, як хлопець пристрасно відповів:

— Тому що я хочу бодай раз зробити щось порядне.

— Це не порядний спосіб… — почав, було, Ріарден, але різко замовк, усвідомивши, що таки спосіб, єдиний спосіб, який ще залишився; він усвідомлював, через які складні інтелектуальні переплетіння довелося пройти хлопцеві, щоб зіпсувати зіпсоване і дійти осяяння.

— Мабуть, це неправильне слово, — сором’язливо сказав хлопець. — Знаю, що воно якесь дерев’яне і старомодне. Я не те мав на думці. Я хотів сказати… — і він раптом у розпачі вибухнув неймовірною люттю:

— Містере Ріарден, та ж вони не мають права таке робити!

— Що робити?

— Забирати у вас ріарден-метал.

Ріарден усміхнувся і з відчайдушним жалем до хлопця сказав:

— Забудьте про це, Не-Абсолюте. Немає жодних прав.

— Я знаю, що немає. Але я… Я про те, що вони не можуть таке зробити.

— Чому ні? — він не переставав усміхатися.

— Містере Ріарден, не підписуйте дарчої! Не підписуйте її з принципу.

— Я не підписуватиму. Хоча немає жодних принципів.

— Я знаю, що немає.

Він говорив це страшенно серйозно, зі щирістю сумлінного учня:

— Я знаю, що все відносно, що ніхто не може нічого знати напевно, і що причини — ілюзія, бо не існує жодної реальності. Але я кажу лише про ріарден-метал. Не підписуйте дарчої, містере Ріарден. Мораль чи не мораль, принципи чи ні, просто не підписуйте, бо це неправильно!

Більше ніхто не згадував про директиву