Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

в присутності Ріардена. Новою сторінкою у житті заводу стала тиша. Коли Генк з’являвся у майстернях, із ним ніхто не розмовляв; до того ж, він помітив, що між собою робітники теж не говорять. Відділ кадрів не отримав жодної офіційної заяви про звільнення. Але щоранку на роботу не з’являвся один, інколи — двоє робітників, і більше вони не приходили. Їхні домівки були порожні, мешканці — зникали. Відділ кадрів, як того вимагала директива, не повідомляв про ці зникнення. Натомість Ріарден почав помічати серед робітників незнайомі обличчя — скривлені, побиті обличчя людей, які довго не мали роботи, і чув, як їх називали іменами тих, хто покинув завод. Запитань Генк не ставив.

Тиша панувала у всій країні. Ріарден не знав, скільки промисловців пішли у відставку і зникли 1 та 2 травня, покинувши свої заводи напризволяще. Серед власних клієнтів він нарахував із десяток, включно з МакНілом із чиказького автомобільного заводу. Про решту нічого не можна було довідатися. Газети не подавали жодних звітів.

Перші шпальти раптом зарясніли повідомленнями про весняні повені, аварії на дорогах, шкільні пікніки та золоті весілля.

У власному домі Генка теж було тихо. Ще в середині квітня Ліліан вирушила подорожувати Флоридою. Ця неочікувана забаганка вразила його. Вперше за весь час їхнього шлюбу вона поїхала кудись сама. Філіп панічно його уникав. Мати дивилася на Ріардена з докорою та подивом. Вона нічого не казала, але щоразу в його присутності вибухала плачем, поводячись так, ніби її сльози — це найважливіша з усіх тих катастрофічних подій, наближення яких вона передбачала.

Вранці 15 травня Ріарден сидів за столом в офісі, під ним і навколо розлігся його завод. Генк милувався барвами диму, що піднімався до чистого блакитного неба. Серед розмаїття кольорів був дим прозорий, наче хвилі розжареного повітря, і ставав видимим тільки завдяки тремтінню споруд позаду нього; були смуги червоного диму і мляві колони жовтого, а також легкі, мінливі спіралі блакитного, вже не кажучи про густі та пружні кільця, які швидко рухалися, скидаючись на згорнуті сувої атласу, що переливаються на літньому сонці перламутрово-рожевим відтінком.

На столі задеренчав дзвінок, і міс Айвз сказала:

— Прийшов доктор Флойд Ферріс, містере Ріарден, без попереднього узгодження.

Незважаючи на офіційність формулювання, її тон приховував запитання: «Мені його викинути геть?»

Обличчям Ріардена пробіг легкий натяк на здивування, що не надто відрізнявся від байдужості: він не очікував саме цього посланця. Спокійним тоном Генк мовив:

— Запросіть його увійти.

Прямуючи до столу, доктор Ферріс не посміхався. Його вираз демонстрував усвідомлення, що він має причини посміхатися, тому вирішив утриматися від очевидного.

Сів навпроти столу, не чекаючи на запрошення. Поклав на коліна свій портфель. Ферріс поводився так, наче слова були зайві, тому що його повторна поява в цьому офісі досить промовиста і без слів.

Ріарден мовчав, терпляче очікуючи.

— Оскільки остаточний термін для підписання дарчого сертифіката збігає сьогодні опівночі, містере Ріарден, — почав доктор Ферріс тоном продавця, який звертається до клієнта з особливою люб’язністю, — я прийшов, щоб отримати ваш підпис.

Він замовк, показуючи всім виглядом, що тепер ситуація вимагає відповіді.

— Продовжуйте, — сказав Ріарден. — Я слухаю.

— Так, мабуть, мені слід пояснити, — погодився доктор Ферріс. — Ми хочемо отримати ваш підпис уже зараз, щоб повідомити про цей факт у новинах. Дарчу програму впроваджено доволі гладко, проте досі є кілька впертих індивідуалістів, які відмовилися ставити свої підписи; це дрібні рибки, їхні патенти не мають вирішальної цінності, але ми не можемо дозволити їм бути вільними; це принципово, ви ж розумієте. Ми думаємо, що вони чекають на ваш приклад. У вас багато послідовників, містере Ріарден, значно більше, ніж ви здогадувалися. Ви не знали б навіть, як такою кількістю скористатись. Ось чому повідомлення про ваш підпис позбавить їх останніх сподівань на опір, і вже о дванадцятій ночі з’являться останні підписи, й ми за графіком завершимо нашу програму.

Ріарден знав, що якби доктор Ферріс мав хоча б найменший сумнів щодо його згоди поставити підпис, він ніколи не виголосив би цієї промови.

— Продовжуйте, — незворушно мовив Ріарден. — Ви не закінчили.

— Ви знаєте — і продемонстрували це під час судового засідання, — чому так важливо, щоб ми отримували власність за добровільною згодою жертв. — Доктор Ферріс розкрив свій портфель. — Ось дарчий сертифікат, містере Ріарден. Ми його заповнили, вам залишається тільки поставити знизу свій підпис.

Аркуш, що він його поклав перед Ріарденом, був схожий на невеликий диплом про закінчення коледжу. Текст було набрано старосвітським шрифтом, а конкретні дані внесено на друкарській машинці. У документі йшлося про те, що він, Генрі Ріарден, цим засвідчує передачу державі всіх прав на металевий сплав, відомий за назвою «ріарден-метал», і відтепер його зможе виробляти кожен, хто цього запрагне, а називатиметься він, згідно з рішенням представників народу, «дивовижним металом».

Дивлячись на документ, Ріарден міркував: цікаво, надрукувавши цей текст на напівпрозорому зображенні Статуї Свободи, його творці свідомо знущалися з почуття гідності чи просто недооцінювали інтелект своїх жертв?

Він повільно перевів погляд на доктора Ферріса.

— Ви б тут не з’явилися, — сказав він, — якби не підготували проти мене якоїсь особливої мерзоти. Якої?

— Безперечно, — погодився доктор Ферріс. — Я сподівався, що ви це зрозумієте. Ось чому багатослівні пояснення зайві.

Він знову розчахнув свій портфель.

— Хочете побачити цю особливу мерзоту? Я приніс кілька зразків.

Жестом шулера, який одним порухом кисті розкриває ціле віяло карт, він виклав перед Ріарденом стосик лискучих фотографій. Це були копії з готельних та мотельних реєстрів, де Ріарденовим почерком вписано імена містера та місіс Смітів.

— Ви, звісно ж, знаєте, — м’яко мовив доктор Ферріс, — але, може, хочете переконатись остаточно, що нам відомо: місіс Дж. Сміт — це міс Даґні Таґґарт.

Ферріс анічогісінько не побачив на Ріарденовому обличчі. Ріарден не схилився над світлинами, він дивився на них із понурою допитливістю, наче з перспективи певної віддаленості відкривав щось незнане про Даґні та про себе.

— Ми маємо значну кількість додаткових доказів, — сказав доктор Ферріс і кинув на стіл фотокопію чека на рубіновий кулон від ювеліра. — Вам не цікаво було б побачити заяви під присягою, зроблені швейцарами житлового будинку та нічними клерками? Там немає нічого для вас нового, крім кількості свідчень людей, які знають, де саме ви ночували в Нью-Йорку протягом останніх двох років. Вам не слід судити їх суворо. Цікава особливість таких епох, як наша, — що люди починають боятися повідомляти речі, про які хотіли б повідомити, а коли їх запитують, вони бояться мовчати про речі, що їх воліли б ніколи не