Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Міс Таґґарт! Ви там, у своєму кабінеті?

— Я знову тут ночувала. Не планувала, але так вийшло. До мене телефонували з автомобільного заводу МакНіла?

— Ні, міс Таґґарт.

— Коли зателефонують, негайно з’єднайте їх зі мною.

— Так, міс Таґґарт.

Вимикаючи комутатор, Даґні впіймала себе на враженні, що в голосі дівчини вчувається щось дивне: він був неприродно напружений.

Вона відчула легке запаморочення від голоду і подумала, що їй варто спуститися вниз по чашку кави, але треба було ще переглянути звіт від головного інженера, тому Даґні закурила ще одну цигарку.

Головний інженер був на виїзді. Він наглядав за реконструкцією основної лінії — її зміцнювали ріарден-металом із «Лінії Джона Ґолта». Даґні визначила ділянки, що найдужче потребували відновлення. Розгортаючи звіт, вона відчула шок і неймовірну злість, прочитавши, що інженер зупинив роботу на гірській ділянці у Вінстоні, Колорадо. Він рекомендував змінити плани: рейки, що їх збиралися використати для Вінстона, інженер радив перекинути на гілку з Вашингтона до Маямі. Свою позицію він обґрунтовував так: минулого тижня на цій гілці потяг зійшов із рейок, тож містер Тінкі Голловей, який разом із друзями їхав із Вашингтона, на три години запізнився. Головному інженерові повідомили, що містер Голловей був надзвичайно засмучений. Хоча суто з технологічних міркувань — ішлося далі у звіті — колія маямської гілки була в кращому стані, ніж зазначена ділянка у Вінстоні, але не можна забувати про соціальний аспект: маямською гілкою подорожував значно важливіший клас пасажирів. Тому головний інженер пропонував не квапитися відновлювати колію у Вінстоні й рекомендував пожертвувати менш важливою гірською секцією заради гілки, на якій «Таґґарт Трансконтиненталь» не міг дозволити собі створювати невигідного враження.

Даґні читала, люто викреслюючи знаки олівцем на полях аркуша, і думала, що її перший обов’язок цього дня — зупинити це конкретне божевілля.

Задзвонив телефон.

— Що? — запитала, хапаючи слухавку. — Автомобільний завод МакНіла?

— Ні, — відповіла секретарка. — Сеньйор Франциско д’Анконія.

Якусь мить Даґні приголомшено дивилася на слухавку.

— Добре. З’єднуйте.

І відразу почула голос Франциско.

— Бачу, що ти все одно в офісі, — сказав він. Його голос звучав глузливо, рішуче, напружено.

— Де б іще я мала бути?

— Як тобі нові обмеження?

— Які обмеження?

— Мораторій на розум.

— Про що ти?

— Ти що, не бачила сьогоднішніх газет?

— Ні.

Запала мовчанка. Потім знову повільно пролунав його голос, трохи змінений, серйозний:

— Даґні, тобі краще поглянути.

— Добре.

— Я тобі згодом зателефоную.

Вона поклала слухавку і перемкнулася на комутатор.

— Принесіть мені газету, — звернулася до секретарки.

— Так, міс Таґґарт, — похмуро відповіла та.

Увійшов Едді Віллерс і поклав газету на її стіл. Вираз його обличчя був такий, як і тон Франциско: завчасне повідомлення про якусь незбагненну катастрофу.

— Ніхто з нас не хотів першим тобі про це повідомляти, — тихо мовив він і вийшов.

Коли за кілька хвилин Даґні підвелася з-за столу, вона почувалась так, ніби цілком контролює своє тіло, хоча зовсім не була певна, що воно існує. Здавалось, її щось підняло на ноги, і тепер вона стояла, не торкаючись до підлоги. Кожен предмет у приміщенні вона бачила аномально чітко і водночас не бачила нічого навколо, але знала, що змогла б розгледіти павутинку, якби в цьому була необхідність, так само, зрештою, як змогла б із упевненістю сомнамбули пройтися краєчком даху. Вона не знала, що дивиться на кімнату очима людини, яка втратила вміння сумніватися та розуміти сумнів. Усе, що залишилося, — це простота цілісного сприйняття єдиної мети. Вона не знала, що це відчуття насильства всередині, яке водночас сприймалося за нерухомий та незнайомий внутрішній спокій, було насправді силою цілковитої впевненості; а ця лють, від якої тремтіло все тіло, лють, яка — з однаково пристрасною байдужістю — робила її готовою когось убити чи померти самій, насправді була виявом любові до прямоти, єдиної любові, якій Даґні віддала все своє життя.

Тримаючи в руці газету, вона вийшли з кабінету і рушила коридором. Перетинаючи вестибюль, знала, що до неї звернені обличчя всіх працівників, але Даґні наче відділяла від них товща років.

Вона йшла коридором, рухаючись швидко і без щонайменшого зусилля, знаючи, що її ноги, мабуть, торкаються до підлоги, але вона цього не відчуває. Даґні не знала, скільки приміщень вона перетнула, перш ніж опинилася в Джимовому кабінеті, не знала, чи траплялись на її шляху якісь люди. Вона знала напрям і знала, які відчиняти двері, щоб, неоголошеною, увійти до кімнати і наблизитися до столу.

Коли Даґні зупинилася перед ним, газета була згорнута в рулон. Вона шпурнула її братові в обличчя. Газета вдарилась об його щоку і впала на килим.

— Джиме, я звільняюсь, — сказала Даґні. — Я не буду ні рабом, ні наглядачем рабів.

Його зойку вона вже не чула — звук змішався з гепанням дверей, які зачинялися за нею.

Повернулась до свого кабінету і, перетнувши вестибюль, жестом покликала Едді.

Спокійно та чітко промовила:

— Я звільнилася.

Він мовчки кивнув.

— Не знаю поки, що робитиму у майбутньому. Піду собі геть — все осмислювати і вирішувати. Якщо хочеш зі мною, я буду в будиночку у Вудстоці.

То була стара мисливська хатинка, схована в лісі Беркширських гір. Даґні успадкувала її від батька і давно вже там не бувала.

— Я хочу з тобою, — прошепотів він. — Я хочу звільнитись, але… але не можу. Не можу себе змусити.

— Тоді зробиш мені послугу?

— Звісно.

— Не повідомляй мені нічого про залізницю. Не хочу про неї чути. Нікому не кажи, де я, крім Генка Ріардена. Якщо він запитає, розкажи про хатинку і як туди дістатись. Але більше нікому. Не хочу нікого бачити.

— Добре.

— Обіцяєш?

— Так.

— Коли я вирішу, що робити далі, я дам тобі знати.

— Я чекатиму.

— Це все, Едді.

Він знав, що кожне слово чітко відміряне і що нічого іншого зараз не може бути сказано. Хитнув головою, наче передаючи таким чином решту невимовленого, а потім вийшов із кабінету.

Вона побачила на столі звіт головного інженера і подумала, що повинна нарешті розпорядитися, щоб він продовжив відновлювати ділянку у Вінстоні, але пригадала, що це більше не її проблема. Болю Даґні не відчула. Вона знала, що біль з’явиться пізніше, що це буде больова агонія, яка рватиме її на шматки, і що теперішнє заніміння — це спочинок, даний їй не після, а перед, щоб вона встигла підготуватись і витримати. Але це не має значення. Якщо від мене цього вимагають, то я витримаю, — подумала Даґні.

Вона сіла за стіл і зателефонувала