Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

після зникнення старшої донечки. А душа… Душа Анни кричала й плакала, як жебрачка на попелищі колишньої хати… Розум відмовлявся вірити, що з її Христиночкою щось не так. Тільки думка йшла до трагічних випадків — Анна починала молитися, і темна шторка в голові засувалася перед отими дурними передчуттями. Не могла вона, як колись, відвести душу розмовами з отцем Длужнєвським: того через скаргу Потоцьких тимчасово позбавили права настоятельства й відправили у Львівську духовну академію на реколекції[33]. Хоча ніяк, ну ніяк не міг уторопати бідака, де є хоч якесь правове порушення в шлюбі Потоцького з Коморовською. Та просто магнат Потоцький стояв іще ближче до Господа, ніж духовенство академії. Місце магната одразу після святого папи було куплене й закріплене за ним; навіть ідеальне знання чи Біблії, чи законів парафіяльних обрядів не могло поставити поперед нього жодного церковного чиновника. Гроші знали краще і Біблію, і парафіяльні закони. Гроші змінювали мораль на користь своїх власників. Блиск схованих у них земних утіх і радостей затьмарював Боже слово й робив мораль гутаперчевою пані, яку за потреби можна було зав’язати хоч у вузол…

У травні крізь нетривкий сон під ранок Анна почула обережний, та наполегливий стук у двері. Накинувши теплу хустку на плечі, поспішила відчинити: «Донечка… Гертруда повернулася… Боже, яка радість…» Та за дверима нікого, зовсім нікого не було. Цілий день Анна ходила сама не своя. Марися, вислухавши ту ранкову пригоду, зблідла й перехрестилася.

— Не ображайтеся, пані Анно, та мушу вам сказати правду: то є знак до того, що хтось помре… Або вже… — не договорила служниця. — Кажуть, що то чи смерть приходить і дає знак, а чи душа прощається з рідними. Не знаю, де правда, де ні, але в нас у селі то є перевірена часом прикмета. І ще жодного разу не помилялася…

Анна закрила лице руками. «Ні, ні, не може того бути… Не вмирають молоді, вродливі й при надії, ні… Не може моя дитина померти, ні…» Якуб із родичем Тадеушем уперто об’їжджали всі села дорогою від Нового Села до Кристинополя й Сушна. Розмовляли з людьми, шукали свідків, розпитували про зниклу дівчину. Та не мали навіть її портрета — що то є, щойно шістнадцять літ сповнилося, не встигли покликати художника, не до того якось було… Лише одна прикмета могла бути використана під час упізнання — коштовна золота каблучка з рідкісної краси синім камінцем… «Та якщо в неї такий перстень був, то навряд чи вона ще жива», — пережовував новину сільський люд.

Квадратний бладгаунд Ясь уперто йшов за неприємним запахом того, хто спричинився до зникнення його улюбленої господині. Вільчек приблизно знав, де можна шукати Домбровського, і рушив у тому напрямку. Уже, знать, близько: пес винюхував час від часу сорочку полковника, яка залишилася після його галярмової[34] втечі, і впевнено йшов, наче по сліду. Ось і хатки — родовий хутір Домбровських. Ясь спинився, рознюхався. З бичачою напористістю пішов убік, до крайньої хати. За хвилю почувся роздратований крик, який змінився на болісний чоловічий лемент: пес люто вишарпував кусень м’яса зі стегна Домбровського; той упав, намагаючись віддерти собаку, та Ясь уже вчепився й видирав нову порцію м’якоті з руки.

— Забери, забери собаку! — верещав полковник, виючи від болю. Вільчек неквапно відтягнув пса вбік. Той, розпалений кров’ю, годен був за найменшим знаком продовжити трапезу. — Ой-йой-йой, — плакав від болю покусаний чоловік, та навіть біль не заглушив здивування Домбровського: — Ян Вільчек? Ти як… Ти що тут робиш?

— До тебе приїхав. — Привітності в голосі колишнього конюшого не було зовсім. Полковник то вловив і спитався просто: — Та… навіщо?..

Вільчек щось дістав із кишені й простягнув на долоні перед очі Домбровського.

— Ось, ґудзики тобі привіз… Ті, що ти на Різдво загубив…

Погляд Вільчека не віщував нічого доброго. Домбровський хотів зірватися на ноги й побігти, але… Чоловік упав, тримаючи велику рану, і застогнав:

— Вона сама, сама того хотіла… Мені Агнешка все розказала… Хто знав, що вона десь подінеться… — намагався відповзти подалі від Вільчека. Не вийшло… Ясь був насторожі — загрозливо загарчав, і Домбровський зрозумів: сьогодні втекти не вийде. Сльози роздратування й відчаю потекли по щоках бувалого вояки. Та Ян уперто вирішив довести свою справу до кінця. Діловито й мовчки, не звертаючи уваги на благання, зв’язав Домбровського по руках і ногах, поклав його поперек коня. Навіщось узяв велике дерев’яне корито, з дому забрав великий цебрик із молоком. Ні Яся, ні Вільчека ніщо не могло зіштовхнути зі шляху праведної помсти. Через кілька кілометрів дороги полонений, що втратив багато крові, уже не благав про допомогу, а лише видавав час від часу жалібний стогін:

— Пити-и-и…

Невблаганні викрадачі не мали до нього пощади. Зайшли у низину — велике болото простягалося аж до Західного Бугу. Тіло Домбровського опинилося в широкому кориті — мотузки зв’язали їх в одне ціле.

— Що ти робиш, Іроде?! За що… — хрипів вимучений чоловік. Та Ян мовчки й зосереджено робив свою справу.

— Ти пити хотів — давай, — вставив у рот полоненого лійку й почав примусово заливати велику кількість молока з цікавим нудним смаком… Мед. Молоко з медом рікою лилося всередину — хлоп аж захлинався, та все пив, пив… Липкою патокою облило його зверху. — Не буду тебе більше мучити — живи собі. Просто живи… Як зможеш. — прокректав Ян, підсуваючи корито до краю болота. — Так, як мала жити вона. Після того, що ти з нею вчинив, — попхав корито в смердючу болотну воду Вільчек.

— Добий, добий мене… Не залишай тут… — просився ґвалтівник. Уся його показна орлина міць перед страхом смерті трансформувалася в нікчемну ницу душу, яка так і не усвідомила, як то боляче зґвалтованій жінці бути приниженою й розчавленою… Вільчек востаннє кинув погляд на колишнього товариша — колись великий, поставний і гоноровий хлоп опинився там, куди торував собі шлях усе життя. Так, як жив у бруді, у бруді мав зустріти свою смерть… З болота життєвого в болото справжнє. Похмурий колишній конюший пришпорив коня, і єдиний його справжній друг Ясь теж рушив за ним…

Бендюзький мірошник Міхалко довго не хотів розставатися з коштовним перснем, знайденим на утоплениці. Так гарно той вигравав загадковим блиском усіх граней на світлі — душа бідаки наче вмивалася від щоденного бруду, і приходило таке благодатне тепло, яке він відчував лише раз на рік, цілуючи святу Плащаницю… Та жити за щось потрібно: хто ж дуже під час передновку