Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

— Та воно то так, та воно то так… — задумано повторював Млодожейовський. — Ну то вже давайте, хай буде по-вашому, хоча… — покрутив заперечливо головою, розуміючи малі шанси на перемогу Коморовських у суді.

Тадеуш Маньковський поклав на стіл усі необхідні документи, під низ — товстий згорток із грошима. Задоволення проскочило приємним блиском в очах Млодожейовського. Так, гроші — це добре. Тепер він хоч знатиме, за що й кого має обстоювати у складній справі проти відомої й багатої людини, відзначеної найвищою польською нагородою — орденом Білого Орла. А то так душу ті багаті люди вміють виймати — хай йому грець… Ще задовго, перш ніж Коморовські суд розпочнуть, його звідси завдяки Потоцьким запросто швидше кóпнуть, аніж він комусь щось доведе. Адже багаті, хоч навіть як і винні, усе одно ніколи не винні. Хіба винен вовк, що заєць файно пахнув?.. А ведмідь у вулики вліз — так чого вони погано обгороджені були?.. Хіба винні мої кури, що тобі город вискубли, якщо в тебе дірка в плоті?..

Холодний квітень 1771 року зовсім не був подібний до весни зі звичним теплом. Перед входом у палац стояли чоловіки: навіщось їх покликав старий пан. На ґанок вийшов Франц Салезій. За рік він дуже постарішав: срібне волосся пушком розвівалося вітром, постава ще більше пішла вперед; і весь він якось зсохся, наче висушена опенька. Та його все одно боялися: мислення й злість були, як у молодого.

— Усі, хто їздив тоді, у лютому?..

— Так, ваша милосте, — доповів конюший Ян Вільчек.

Дідич окинув поглядом натовп, прокашлявся й стримано почав:

— Ви мусите покинути мій двір. Але не просто покинути — ви маєте забути те, що бачили й чули тоді, у лютому, у Новому Селі… Я вам добре заплачу — вистачить і на корову, і на хату. Але якщо хтось посміє коли-небудь на ту тему що-небудь пукнути, то… — старий осудливо покрутив головою, — …то знайте: дістану вас навіть у пеклі. Усіх ваших рідних і близьких виріжу, як свиней… Зрозуміли?.. Не чую?..

— Так, пане…

Вільчек обходив свої володіння. Він прощався з конями — ті пофиркували й дивилися на нього вологими виразними очима — знали напевне, що їхній земний повелитель і опікун більше не буде з ними. Велика пустка утворилася в душі Яна. Раніше він не замислювався над тим, чи робив би в житті щось інше, а чи хоче, можливо, щось змінити. Його влаштовувало просте життя без витребеньок. Єдине, чого він хотів, живучи при дворі, пропало, мов під воду. Дарка… Гарне молоде дівча — просте й неговірке. Ось до кого він би зараз пішов… А так — вигнали його сьогодні, як старого нездалого пса… Ні сім’ї, ні двору. І з ким йому, Янові, ту корову тримати, і з ким у тій купленій хаті жити?.. Ян знічев’я рушив на псарню. Ситі собаки ліниво поглядали на чоловіка зі своїх кліток. Великий Дарчин улюбленець Ясь дивився на нього розумними людськими очима й шкрябав лапою, наче намагався відкрити загорожу. Вільчек підійшов і меланхолійно почухав пса за смішним висячим вухом. Ясь завмер, а потім заскавулів, наче конче хотів щось розповісти. Ян із неприхованим сумом дивився на пса й раптом помітив у кутку клітки щось блискуче. Нагнувся — два ґудзики з військового мундира, такі, як носять гайдуки… Вільчек довго не відривав погляду від них і раптом усе зрозумів. Скупа чоловіча сльоза потекла по щоці. В очах загорівся недобрий вогонь…

Щенсний тільки їв і читав. Його мало цікавили інші люди. Щось наче перемкнулося в його голові. Рідний дім став для Станіслава наче тюрмою, з якої йому не дозволяли виходити. Поводився він теж як ув’язнений. Покірно ходив по палацу й двору з опущеною донизу головою та безвольно обвислими плечима, чемно й красиво поводився за столом, нікому не перечив, нічим не цікавився. Та в ув’язнених усі-усі сподівання пов’язані з майбутнім виходом на волю, а Станіслав Щенсний… Він, може, і хотів чогось, тільки вже й сам не усвідомлював, чого йому можна захотіти. Цілими днями він міг сидіти нерухомо на лавці біля дворового басейну й вдивлятися в одну цятку. Та й погляд його став байдужий і відсторонений. Книги про кохання він відкладав убік одразу ж, історичні перечитав уже всі… Усі колишні світлі мрії грубо перекреслили й заборонили батьки; і вони, батьки, уже жили там, у голові — і навіть не смів Щенсний мріяти, ні, а то ж дізнаються… чи побачать. Друзів у хлопця не залишилося. Його дух був зламаний і ув’язнений світом власних і чужих заборон. Між подіями лютого й квітнем була величезна прірва. Щенсний лютого ще хоча б намагався обійти перепони. Квітневий Щенсний був остаточно безвольний і безликий.

Маурицій Вольф першим спостеріг зміни в юнакові, що ризикували остаточно штовхнути того в обійми постійної й затяжної депресії. Після розмови з вихователем батьки вирішили відправити Станіслава в подорож Європою. А щоб більше не наробив дурниць, товариство було суто чоловіче й порядне: священик-наставник Вольф, зять Потоцьких — чоловік доньки Маріанни Карл Алоїз Брюль — і камердинер Бістецький. Та подорож мала й важливу мету: у Відні потрібно було знайти папського нунція[32] й попросити в нього дозвіл на розлучення. Попередньо Щенсний мав проявити все своє переконання й розповісти нунцієві, що він одружився внаслідок підлого й цинічного обману і розпусної Гертруди, і її жадібних батьків Коморовських. Молодик покірно кивав головою на всі оті приписи батьків. Віднедавна він був готовий робити геть усе, що вони скажуть…

Коморовські повернулися в Сушно. Юзефа й Кордуля мали кожна по підшефному братикові: Францішек і Юзеф потребували догляду й руху — малеча освоювала світ, набивала синці й ґулі. Кордуля інколи заходила в кімнату до Гертруди, щоб подивитися, чи нема там часом сестрички. Може, сховалася десь отам, за шафою… А може, приїхала й просто довго спить… Не може ж отак пропасти їхня гарнюня старша сестра, не буває ж так. Та гарні сукні припадали пилом, а павуки над ліжком заснували свою обитель. Не було ні слуху, ні духу від сестри… Тіло Анни було розбите післяродовими неприємними змінами: хлопчик народився через два місяці