Читати книгу - "Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів"

перемовляються якимись словами,

зустрічаються десь на вулиці,

навіть не знаючи до пуття,

де ці жінки п’ють своє червоне вино,

де вони прокидаються, а потому знічено плачуть,

розмазуючи гарячу помаду по шкірі і по серветках.

Ти дивитимешся на світ за своїми вікнами,

на світ, з усіма небесами, що пливуть його поверхнею,

і думатимеш,

що навіть якщо вони зможуть перезимувати і цього разу,

що вони робитимуть зі своєю морокою? —

адже так чи інакше від нас залежить так мало,

життя знай собі триває без кінця і початку,

і по кожній великій любові

залишаються порожні

зали очікування.

Алкоголь

Зелена вода річок зупиняється в теплих руслах,

риби, мов дирижаблі, розганяють планктон,

і змучені птахолови намагаються впіймати

кожне слово.

Міцно тримай у руках кольорове ганчір’я і скотч,

якими стягнуто різані вени нашого героїчного часу.

Колись нарешті вимкнеш це радіо,

звикаючи до неї, звикаючи до її дихання,

і вона, вдягнувши твою футболку,

принесе тобі серед ночі води.

На літній терасі горнята з рештками чаю

заливаються зливою, наповнюються недопалками,

у нас із тобою спільна застуда, у нас із тобою довгі розмови —

ти не помічаєш ранкових дощів, пізно лягаючи спати

і так само пізно прокидаючись,

я пишу вірші про те, як я люблю

цю жінку і як я вигадую

все нові і нові слова,

лише б їй про це

не сказати.

Хрестовий похід дітей

         Їхні діти не будуть говорити по-іспанськи

         і ніколи не стануть на коліна

         в жодній християнській церкві…

         Вільям С. Берроуз. Виправлений і доповнений

         посібник для молодого бойскаута

Ти слухаєш як все минає,

ти слухаєш, як все лишається,

все ніби вже зупинилось, розумієш,

твій світ і твій персональний

ісус, які переживали разом з тобою твої

не найкращі часи,

зараз і вони мовчки виходять,

оскільки все існує лише доти,

доки ти його бачиш, а тут — дивись — чергове літо,

чергова зміна сезону,

згадуєш

хто ще рік тому в цей час був живий,

хто вже знав про свою хворобу,

хто здогадувався

про майбутню смерть.

Постійні привиди померлих

о п’ятій ранку на сходах у під’їзді,

постійні обличчя телеведучих уві сні,

смерть приходить, як правило, саме такими

тихими ранками, розносячи запах

мокрої городини і йоду.

Саме діти й можуть її побачити —

порожні-порожні вулиці мого міста,

тихі-тихі голоси оглохлих при автотрасах птахів,

що помирають у самотніх міських гніздах.

Просто вчишся писати,

вчишся писати просто,

намагаючись не забути жодного

з цих божевільно-прекрасних,

запаморочливо-безпритульних дітей,

що снували впродовж

усього твого життя на сусідніх

з тобою вулицях.

Слухаєш тепер, як все залишається,

слухаєш і не знаєш, що робити з їхніми речами,

з їхнім нехитрим скарбом

зі слідами лаку для нігтів і

солодкого вуличного бруду.

Твоя пам’ять існує доти,

доки ти сам захочеш