read-books.club » Детективи » Найкращий сищик імперії на Великій війні 📚 - Українською

Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

203
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Найкращий сищик імперії на Великій війні" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 85 86 87 ... 164
Перейти на сторінку:
Карповичу? — почув я позаду тихий голосок і аж пивом закахикався. Ну це ж треба так! Вже й кашкет дурнуватий на самі очі натягнув, а впізнають. Озирнувся я, побачив чоловіка років під сорок, лисуватого, в окулярах, із текою якоюсь. Дрібний чиновник.

— Ніхт ферштейн, — сказав і відвернувся, далі пив. Але так відчував, що стоїть той чоловік у мене за спиною. От же дурень, ну стій, стій.

Я вже пиво допив, коли він нарешті наважився і за стіл мій сів. Навіть дозволу не спитавши. Сів, нахаба, і ну придивлятися до мене. Напружено так, а потім усміхнувся.

— Іване Карповичу, та це ж ви! — сказав тихенько. — Ходили чутки, що ви у Львові. Якусь справу розслідуєте.

Чоловік усміхнувся і закивав головою. Зіпсував мені обід.

— Чого тобі?

— Іване Карповичу, я можу попросити вас приділити мені чверть години? — спитав він. Говорив по-нашому, як у Ромнах чи Полтаві.

— Ні, немає в мене часу, — суворо відповів я.

— Іване Карповичу, дуже важлива справа! — Він дивився на мене, наче пес, який кісточку випрошує.

— П’ять хвилин. Що за справа? — Мені не було цікаво, але не міг же просто погнати.

— Чи можемо ми вийти? На вулицю. Справа конфіденційна. — Останні слова він аж шепотів.

— Ідіть на вулицю і чекайте, я вийду.

Він пішов, я далі смакував пиво, потім розплатився і вийшов. На вулиці було повно військових, але й цивільних вистачало. Чоловік смиренно чекав мене. Невже від контррозвідки привіт? Але такий же переляканий. У агентах таких зазвичай не тримають.

— Слухаю вас, — сказав я.

— Чи можемо ми пройти до скверу? На лавочці сісти, щоб нам не заважали.

Браунінг я перевірив, ще коли виходив із ресторації, цей чоловік не виглядав небезпечним, але я не розслаблявся, бо розумів, що іноді небезпека може приходити, звідки не чекаєш.

— Веди, — сказав я, бо хотів тримати його на відстані і попереду.

Він повів до невеличкого скверу поруч. Сквер як сквер, нічого підозрілого, кілька гарних кованих лавок, чоловік усівся на одну. Я сів поруч.

— Слухаю вас.

— Іване Карповичу, я проситиму вас не за себе, я проситиму вас за Україну і...

— Вибачте, а ви хто?

— Я — Степан Короп, письменник.

— Не чув, — чесно сказав я.

— Ну, я початківець. — Він розчервонівся. — Але вже двічі друкувався в «Українській хаті» й один раз в «Українському житті»!

— Вітаю. У вас залишилося чотири хвилини.

— Іване Карповичу, робиться щось непоправне! З невідомих мені причин наш уряд зарахував українські організації до числа ворожих і зайнявся їх систематичним розгромом! Припинено випуск майже всіх українських видань, багатьох співробітників вислано до великоруських губерній, а то й до Сибіру! Інших звільнено з посад! Наших протестів не чують! Іде суцільне знищення українського громадського життя! Нехай би цим займалися австріяки, які припинили тут у Львові випуск кількох патріотичних видань, але в чому провинилися ми, вірні діти Російської імперії? Хіба ми не підтримали війну? Хіба сотні тисяч українців, мобілізовані до армії, не проливають зараз кров за государя імператора? Чому ж до нас ставляться гірше, аніж до жидів? Га, Іване Карповичу?

— Ви у мене питаєте? — здивувався я.

— Ні-ні, не у вас, я просто не розумію, що відбувається! Ось тут, у Львові, замість того щоб відновити вихід видань, закритих австріяками, військові закрили всі ті видання, які ще залишилися! Делегація від громади петербурзьких українців домоглася авдієнції у одного з міністрів, і він у відповідь на всі наші скарги відкрито заявив, що зараз настала мить покінчити з українством назавжди! Ви уявляєте собі? Що, Іване Карповичу? — здивувався він, помітивши мій погляд.

А я дивився на нього і думав, що або він чудовий актор, і тоді контррозвідка надіслала мені справжній діамант, або цей дивак трапився мені випадково.

— Що ви від мене хочете? — спитав я.

— Ми підготували відкрите звернення до государя імператора з переліком неправомірних, ганебних, іноді просто злочинних дій стосовно української громади. Ми хочемо зібрати підписи найвпливовіших українців, і ваш підпис стане справжнім діамантом, бо ви, Іване Карповичу, найкращий сищик імперії і...

— Багато зібрали?

— Що? Кого? — знітився він.

— Підписів.

— Ну, цим займаюся не тільки я, бо я ж зараз на службі, але можу запевнити, що ваш підпис буде вкрай важливий і цінний!

— Тобто жодного підпису ще немає, — кивнув я зовсім не здивований. — Степане, я не підписуватимуся під вашим зверненням.

— Як? — Він аж підхопився і подивився на мене так, наче я тільки-но відрікся від Господа.

— Так, Степане. Було б помилкою думати, що якась послідовна цілоімперська акція, не пов’язана з крадіжкою грошей, може проходити без відома або проти волі государя. Тому не бачу у вашому зверненні жодного сенсу. Государ знає про те, що відбувається, і підтримує це. Навіть якщо знайдуться дурні, які підпишуть те звернення, їх одразу звільнять і відправлять до Сибіру, тут уже не сумнівайтеся. Я так розумію, що ви у Львові тому, що якось пов’язані з фронтом?

— Т-так, я за основним фахом металознавець, вивчаю зношування стволів гармат.

— Ну так ось, якщо ви будете виявляти зайву активність у цьому питанні, то зможете потрапити під дію військового суду. А це, скажу я вам, дуже неприємна річ. Отже, Степане, займайтеся своєю наукою і не лізьте в політику. Це вам моя така порада. Ну й краще, якщо про нашу зустріч ніхто не дізнається. Краще для вас. Прощайте, Степане.

Коли я йшов, він плакав. Ну, ліпше нехай поплаче у Львові, аніж у Сибіру. Я повернувся додому, знову ж таки кружляв, як заєць, але хвоста за мною не було. Вдома сів писати історію покійного Іллі Благово. Зазвичай я не писав історії без закінчення, і цю писав не для того, щоб десь надрукувати, а щоб не забути. Відчував себе винним перед Іллею і сподівався, що колись та розгадаю ту справу. Зателефонував з коридору і знову спитав про стіл. Не потрібен, ну й добре. Можна було сподіватися, що книжки в тому бедламі, що був у Радивилові, привезуть ще не скоро. А я залюбки посиджу в прекрасній кімнаті й попишу.

Писав довго, потім пішов повечеряв, прогулявся вечірнім Львовом. На вулицях з’явилися патрулі. Казали, це через те, що пограбували кількох чиновників,

1 ... 85 86 87 ... 164
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на Великій війні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Найкращий сищик імперії на Великій війні"