Читати книгу - "Американська пастораль"

зле неприйняття, що штовхає вперед сталеву машину їхнього ідеалізму. Їхній гнів вибухонебезпечний. Заради того щоб зіпхнути історію з наїждженої колії, вони ладні на все, що може підказати їм їхня розбурхана уява. Над ними навіть призов в армію не висить; вони самовільно — щоб займатися тероризмом заради миру — вільно й безстрашно вербуються в терористи, бо вже засвоїли науку калічити і вбивати за допомогою вибухівки, навчилися грабувати, погрожуючи жертві пістолетом. І ніщо їх не стримує — ні страх, ні сумніви, ні внутрішні конфлікти: це дівчатка-бойовички, які нападають із засідки, безжальні екстремістки, повністю асоціальні елементи. В газетах, у рубриках «Увага, розшук!», йому не раз траплялись імена дівчат, які вчинили злочин на ґрунті антивоєнної діяльності: Бернадіна, Патриція, Джудіт, Кетлін, Сьюзен, Лінда…. І він уявляв собі, що Меррі з ними знається, що всі вони пов’язані одним шнурочком. Батько його, котрий через дурний розум якось подивився поліцейський репортаж про піймання «прогнозистів», котрі переховувались у підпіллі (серед яких були Марк Рудд, Кетрін Буден і Джейн Алперт — єврейські хлопці та дівчата віком од двадцяти до тридцяти, з вищою освітою, із забезпечених сімей), які насильством заперечували зло війни, віддані справі революційного перетворення суспільства та сповнені рішучості скинути уряд США, після цього ходив і казав: «Я пам’ятаю ті часи, коли єврейські діти сиділи по домах і робили уроки. Що сталося? Що, дідько забирай, сталося з нашими розумними єврейськими дітьми? Якщо батькам — тьху-тьху, щоб не наврочити! — вдається вирватися з-під гніту й перевести дух, тоді їхні діти одразу ж біжать і знаходять для себе новеньке ярмо. Не можуть без цього. Раніше євреї втікали від утисків, тепер вони шукають утисків. Раніше втікали від бідності, зараз утікають від статків. Усе догори дриґом. Вони не можуть відкрито ненавидіти своїх батьків, адже ті з них пилинки здувають, і кому відтак перепадає на горіхи? Америці!» Та Рита Коен — особливий випадок: це просто хвойда і злодійка.

Але якщо вона така, то чим пояснити її лист? Що, справді, трапилося з нашими розумними єврейськими дітьми? Вони звихнулися. Щось так на них діє. Щось налаштувало їх проти геть усього. Щось підштовхує їх до катастрофи. Це не ті розумні єврейські діти, котрі наполегливо рвуться вперед, просто роблячи краще за інших те, що слід робити. Ці ж діти почуваються у своїй тарілці лише тоді, коли краще за інших роблять те, що не треба робити. Невіра, заперечення — той безум, під чиїми прапорами вони служать.

І ось вам сумний результат: тут, на підлозі, сидить ще одна релігійна фанатичка. Якщо не можеш змусити світ прогинатись під тебе, тоді прогнися під нього сам.

— Я люблю тебе, — пояснював він Меррі, — ти знаєш, що я шукав тебе. Ти моя плоть від плоті. Але я міг марно шукати тисячу років: лице ти ховаєш, важиш сорок кілограмів, живеш казна-як. І ніхто б тебе таку не знайшов навіть у цій окрузі. Де ти була? — кричав він. Обурення батька, якого зрадила рідна дитина, дійшло свого краю, і він злякався, що зараз воно рознесе йому мозок, і він витече, як у застреленого Кеннеді. — Де ти була? Відповідай!

Вона розповіла йому про свої поневіряння.

А він? Він слухав і запитував себе: якщо в їхньому житті був якийсь критичний момент, до того як вона ступила на манівці, то де, коли? Відповідав: не було такого моменту, ні в чому і ніколи вони не утискали Меррі за всі ті роки, поки вона присипляла їхню пильність, прикидаючись домашньою, слухняною дитиною. Думав: марно це все, бо все те, чим він займався в житті, є ніщотою. Осягнення основ, відточування майстерності, слухняність; безмежна зосередженість на головному в житті, відданість найважливішим речам; раціональне вибудовування системи, скрупульозне вивчення будь-якої — великої, дрібної — проблеми; і ніякого дрейфу за течією, ніякого розслаблення чи лінощів; неухильна обов’язковість, повна віддача сил та енергії в будь-якій ситуації… Якась Конституція США — цей перелік статей його віри. А все це — лише марнота марнот. Раціональне створення системи марноти — цим він був зайнятий усе своє життя. Єдине, що йому вдавалося утримати в руках своїм відповідальним ставленням, — він сам.

«Не маю я над нею влади, — думав Швед, — і раніше не мав. Над нею владне щось абсолютно… безверхе. Недоумкувате. Верховодить нами всіма. Старші в цьому не винні. Вони самі в цьому не винні. Винувате в цьому щось інше».

У віці сорока шести, в 1973 році, за чверть відтинку до кінця століття-монстра, що не переймаючись тонкощами поховальних обрядів, усюди накидало трупів знівечених дітей та їхніх понівечених батьків, Швед дійшов думки, що ми всі перебуваємо під владою чогось геть схибнутого. І стривай, білозадий, воно ще всіх візьме за горло!

Він чув їхній сміх — усіх цих «прогнозистів», «пантер», цієї осатанілої армії лютих і непідкупних, які називали його злочинцем і смертельно ненавиділи за те, що він належав до заможних. Нарешті Швед це зрозумів! Вони мліли від радості, ледь не репали од захвату, бачачи, як низько впала його випещена, голублена дочка, як руйнується його привілейоване життя; вони нетямилися з радості, бо нарешті пригнали його, як худобину в стійло, до розуміння своєї правди, правди, яку вони вважали правдою в’єтнамських чоловіків, жінок і дітей, геть усіх чорношкірих Америки, котрі живуть, як в колонії, всіх, кого опустили капіталісти зі своєю невситимою жадобою. А оте саме щось, оте звихнуте, білозаде, — це історія Америки! Це Американська імперія! Це «Чейз-Мангеттен», і «Дженерал моторс», і «Стандард ойл», і «Ньюарк Мейд лезервер»! Ласкаво просимо на борт, собако-капіталісте! Вливайся у траханий-перетраханий Штатами рід людський!

Вона розповіла йому, що перші сімдесят дві години після вибуху переховувалася у свого логопеда Шейли Зальцман у Моррістауні. Вона без перешкод добралася до Шейли, її впустили, і вдень вона сиділа в кімнаті біля кабінету, а ночувала в самому кабінеті. А там пішли поневіряння нелегалки. За два місяці вона змінила п’ятнадцять імен, кожних чотири-п’ять днів перебиралася на нове місце. В Індіанаполісі — її прийняв священик, знаючи лише, що вона активістка антивоєнного руху і переховується від поліції, — вона, якось блукаючи кладовищем, побачила могилу дівчинки, яка народилася того ж року, що й Меррі, але рано померла. Вирішила прибрати собі ім’я цієї дитини, подала заяву про відновлення нібито загубленої метрики — і стала таким чином Мері Штольц. Записалася в бібліотеку, отримала картку соцзахисту, а коли їй виповнилось вісімнадцять