Читати книгу - "Американська пастораль"

— і водійські права. З рік пробула посудомийкою в богадільні, куди її прилаштував священик, і раптом якось вранці він зателефонував їй на роботу з автомата, сказав негайно прийти і зустрітися з ним на автобусній станції. Там він вручив їй квиток до Чикаго, сказавши, щоб звідти вона через два дні їхала в Орегон: у містечку на північ від Портленда є комуна, де їй зможуть дати притулок. Дав адресу, забезпечив грошима — на їжу, квиток і тяку-сяку одіж, — і вона поїхала в Чикаго, а там її зґвалтували в перший вечір по приїзду. Затягли кудись, замкнули, зґвалтували ще й пограбували. Їй щойно стукнуло сімнадцять.

Вона пішла посудомийкою в якусь підвальну винну забігайлівку — це було геть не схоже на затишну кухню в домі для пристарілих! — слід було заробити на дорогу в Орегон. У Чикаго не було наставника-священика; шукати якихось нелегалів вона боялася — ану як зробить щось не так і опиниться в лапах поліції. Вона боялася навіть зателефонувати священику в Індіанаполіс по міжміському. Її зґвалтували ще раз (у четвертих за ліком умебльованих кімнатах, де вона квартирувала), та цього разу хоч не грабували, тож через півтора місяці вона мала гроші на дорогу в комуну.

У Чикаго вона майже фізично відчувала свою самоту. Вона мов цупкою тканиною облягла її зусібіч і навіть проникала всередину. Не було й дня, а подеколи — навіть години, коли б вона не думала зателефонувати в Олд-Римрок. Але думки про отчий дім могли вибити з рівноваги, й тоді вона знаходила якусь забігайлівку, сідала біля стійки бару і замовляла бутерброд — бекон-салат-томат — і молочно-ванільний коктейль. Вона промовляла звичні слова, спостерігала, як закручуються на гарячому грилі краї беконної скибочки, дивилась, як вискакує із тостера хліб, акуратно відсувала сіль-перець-зубочистки, звільняючи місце для тарілки з їжею, відкушувала кусень бутерброда, запивала коктейлем, ретельно пережовувала позбавлені смаку волокна салату, вичавлювала в роті з підсушеного бекону жир із запахом диму, висмоктувала ароматний сік із м’якого помідора і заїдала политим майонезом хлібом; вона неквапно рухала щелепами, перемелюючи відкушені шматки в поживно-заспокійливу силосну масу, — точнісінько як мамині корови біля годівниць; і ця зосередженість на поглинанні їжі підтримувала в ній здатність жити далі в цілковитій самоті. Вона з’їдала бутерброд, допивала коктейль і лиш тоді згадувала, як опинилася тут і що повинна якось існувати далі. На час від’їзду з Чикаго вона вже не мала потреби в якомусь пристойному житлі; і ніколи більше туга за отчим домом та близькими не стискала їй горло.

В Орегоні вона взяла участь у двох вибухах.

Убивство Фреда Конлона не лише не спинило її, а навпаки, розохотило: після Фреда Конлона вона почулася вільною від останніх крихт страху й розкаяння — про нескінченні муки совісті не йшлося взагалі. Жах позбавлення життя (хай навіть ненавмисного) невинної людини, такої самої, як будь-хто із її знайомих, не повернув її свідомість до найглибшої з усіх заповідей, яку — і це неабияк вражає! — їхнє виховання не зробило для неї очевидною. Це вбивство лише підігріло її ідеалістичний запал, зміцнило в ній дух революціонерки, яка, не здригнувшись, удасться до найбільшої жорстокості, атакуючи й атакуючи цей неправедний світ. Вона показала, що бути ворогом усього доброчесного в білозадій Америці — це вам не графіті над ліжком на стіні!

— Ти підкладала бомби, — сказав він.

— Підкладала.

— І Гемлінам, і в Орегоні — ти.

— Так.

— В Орегоні хтось загинув?

— Так.

— Хто?

— Люди.

— Люди, — відлунив він. — Скільки людей, Меррі?

— Троє, — відказала вона.

Їжі в комуні було вдосталь. Багато чого вирощували там самі, тож не було потреби, як попервах у Чикаго, ночами нишпорити біля супермаркетів, шукаючи протерміновані продукти. В комуні вона стала спати з жінкою, в яку закохалася, — з дружиною ткача; на його верстаті вона навчилась працювати у вільний від бомб час. Після другого й третього своїх вибухів вона опанувала збирання вибухових пристроїв і стала фахівцем у цій галузі. З’єднування дротами динаміту з підривним капсулем, а підривного капсуля — з будильником (з магазину дешевих товарів) потребувало терплячості й точних рухів, але їй подобалася ця робота. Ось тоді вперше й почало зникати заїкання. Працюючи з динамітом, вона забула про заїкання.

Якось між тією жінкою та її чоловіком стався скандал з мордобоєм, і Меррі мусила покинути комуну, щоб подружжя не розпалося.

Тепер її занесло до Айдахо, і там, працюючи у фермера на зборі картоплі, вона вирішила утікати до Куби. Вечорами в батрацькій халабуді вивчала іспанську. Поживши з іншими робітниками, вона ще більш утвердилася у своїх переконаннях, дарма що чоловіки, коли напивалися, скажено ворохобились і не давали їй проходу. Вона була певна, що на Кубі їй не загрожуватиме жодне насильство з боку товаришів-робітників. І на Кубі вона зможе бути вже не Мері Штольц, а Меррі Левов.

На той час вона дійшла висновку, що в Америці просто неможлива революція, яка з корінням видерла б расизм, пожадливість і мракобісся. Підривати бомби в містах — марна справа, це як комарині укуси для ядерної супердержави, що негайно всією міццю кинеться обстоювати принцип вільної гонитви за наживою. А якщо вона не може роздмухувати полум’я революції в Америці, то треба присвятити життя революції, що вже сталася. Для неї це ознаменує кінець вигнання й початок справжнього життя.

Увесь наступний рік Меррі шукала, як потрапити до Куби, до Фіделя, який дав свободу пролетаріату, встановив соціалізм і викоренив несправедливість. Але у Флориді вона вперше зіткнулася з ФБР. У Маямі є парк, де збираються біженці з Домініканської Республіки. Там можна було підтягти іспанську, а незабаром і вона знайшла собі справу — взялася вчити хлопчиків англійської. Вони незлобиво називали її La Farfulla (заїка), і, повторюючи за нею англійські слова, жартуючи, передражнювали оте заїкання. Іспанською ж вона розмовляла без жодної запинки: чим не причина накивати п’ятами і кинутись в обійми революції!

Якось, розповідала Меррі батькові, вона помітила, що за її розмовами з хлопчаками спостерігає якийсь чорний хлопець, досить молодий, злидарського вигляду, але не із паркових завсідників. Вона одразу зрозуміла, що до чого. Тисячу разів Меррі здавалося, що за нею по п’ятах іде ФБР, і тисячу разів помилялася: в Орегоні, Айдахо, Кентуккі, Меріленді — усюди їй ввижалися агенти, які вистежували її в магазинах, де вона працювала; у кафе та забігайлівках, де вона мила посуд; на занедбаних вулицях, де жила;