Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

яка має спільну мову та культуру. Наприклад, 1964 року я почав працювати в групі верховинців під назвою форе. За лінгвістичними і культурологічними критеріями на той час було 12 тис. форейців, які розмовляли двома взає- мозрозумілими діалектами і жили в 65 селах по кілька сотень мешканців у кожному. Але села мовної групи форе не становили однієї політичної одиниці. Кожне сільце було залучене до калейдоскопічно мінливої кон’юнктури війни і швидкоплинних альянсів із усіма сусідніми сільцями незалежно від того, розмовляли ці сусіди мовою форе чи якою-небудь іншою.

Племена, які донедавна були незалежними, а нині в різній формі підпорядковані національним державам, досі заселяють значну частину Нової Гвінеї, Меланезії та Амазонії. Про аналогічну племінну організацію в минулому ми знаємо з археологічних відкриттів поселень, які мали значний розмір, але їм бракувало археологічних ознак вождівства, про які йтиметься далі. Ці знахідки свідчать, що племінна організація почала з’являтися близько 13 тис. років тому на Родючому півмісяці, а згодом і в інших місцях. Передумовою для створення поселень може бути харчове виробництво або родюче довкілля з особливо сконцентрованими ресурсами, які можна збирати і впольовувати на невеликій території. Ось чому поселення, а отже, племена, почали множитися на Родючому півмісяці в той час, коли поєднання кліматичних змін і вдосконалення технологій дали можливість збирати щедрі врожаї диких злаків.

Крім того, що плем’я відрізняється від ватаги завдяки осілості та більшій кількості членів, воно також, на відміну від ватаги, складається з більш ніж однієї формально визнаної групи спорідненості (клану), які обмінюються шлюбними партнерами. Земля належить конкретному кланові, а не всьому племені. Однак кількість людей у племені все-таки досить невелика, тож кожен знає кожного на ім’я і за ступенем спорідненості з собою.

В інших суспільствах «кілька сотень» — це також верхня межа розміру групи, в якій кожен може знати кожного. Наприклад, у нашому державному суспільстві директори шкіл знають усіх учнів на ім’я, якщо в школі навчається кілька сотень дітей, але не кілька тисяч. Одна з причин того, що організація влади змінюється із племені на вождівство у суспільствах із більш ніж кількома сотнями членів, полягає в тому, що в більших групах виникає і загострюється складна проблема розв’язання конфліктів між незнайомцями. Проблема розв’язання потенційних конфліктів у племенах полегшується кревною та свояцькою спорідненістю кожного майже з кожним. Узи спорідненості, які пов’язують між собою всіх членів племені, усувають потребу в поліції, законах та інших інститутах, призначених розв’язувати конфлікти, притаманних більшим суспільствам, позаяк будь-які два мешканці села, між якими доходить до сварки, мають багато спільних родичів, які тиснутимуть на них, щоб запобігти насиллю. У традиційному новогвінейському суспільстві, якщо новоґвінеєць випадково зустрічається із незнайомим новоґвіней- цем поодаль від їхніх сіл, вони розпочинають довге обговорення своїх родичів, намагаючись знайти який-небудь зв’язок, а отже, яку-небудь причину, чому їм не слід спробувати вбити один одного.

Попри перелічені відмінності між ватагами й племенами, між ними залишається чимало спільного. У племенах зберігається неформальна, «егалітарна» система правління. Інформація й ухвалення рішень мають колективний характер. На новогвінейських верхогір’ях я спостерігав за сільськими зборами, на які з’являлися всі дорослі мешканці села. Вони сідали на землю, й охочі виголошували промови — при цьому не було жодних ознак якого-не- будь «головування». В деяких верхогірних селах таки є «верховода» — найбільш впливова людина громади. Але це не формальна посада, яку можна обіймати, і дає вона лише обмежену владу. «Верховода» не може незалежно ухвалювати рішення, не володіє якимись дипломатичними секретами, і все, що він може вдіяти, — спробувати схилити на свій бік думку загалу. «Верховоди» досягають цього статусу завдяки своїм рисам; ця позиція не передається у спадок.

Племена також мають однакову з ватагами «егалітарну» соціальну систему, в якій немає рангораних родів або класів. Не можливо не лише передати в спадок статус; жоден член традиційного племені або ватаги не може надміру розбагатіти завдяки своїм зусиллям, оскільки кожен індивід має борги й зобов’язання перед багатьма іншими. Тому сторонній спостерігач не зможе за зовнішнім виглядом здогадатися, який із дорослих чоловіків села є «верховодою»: той живе в такій самій хатині, носить такий самий одяг і прикраси, або ж ходить голий, як і всі.

Як і у ватагах, у племенах немає бюрократії, правоохоронних органів і податків. їхня економіка базується на реципрокних обмінах між індивідами або сім’ями, а не на перерозподілі данини, яка сплачується, якій-небудь центральній владі. Економічна спеціалізація мінімальна: немає професійних спеціалістів-ремісників і кожна здорова доросла людина (зокрема й «верховода») бере участь у вирощуванні, збиранні або полюванні на їжу. Мені пригадується один випадок, як я проходив повз город на Соломонових островах і побачив чоловіка-копача, який махав мені рукою. Яке ж було моє здивування, коли я в ньому впізнав свого друга Фалетау. Це був найзнаменитіший різьбяр на Соломонових островах, надзвичайно оригінальний митець, що, втім, не звільняло його від потреби вирощувати для себе батат. Позаяк в племен немає господарської спеціалізації, у них також немає рабів, оскільки не існує спеціалізованих чорноробських занять, які вони могли би виконувати.

Так само, як до композиторів-класицистів зараховують цілу плеяду від Карла Філіпа Емануеля Баха до Шуберта, до якої потрапляє цілий спектр митців від представників бароко до романтизму, племена також непомітно переходять у ватаги на одному краї континууму й у вождівства на протилежному. Зокрема, роль племінних «верховод» у поділі м’яса забитих для бенкетів свиней наближається до ролі вождів у збиранні та перерозподілі їжі й товарів, витлумачених тепер як данина, у вождівствах. Наявність або відсутність громадської архітектури також вважається однією з відмінностей між племенами і вождівствами, але у великих новогвінейських селах часто трапляються культові будинки (відомі на р. Сепік як «гауз тамбуран»), в яких угадуються майбутні храми вождівств.

Попри те, що на віддалених і екологічно убогих землях до сьогодні вціліла невелика кількість ватаг і племен, які перебувають за межами державного контролю, повністю незалежні вождівства зникли ще до початку XX сторіччя, оскільки здебільшого займали землі найвищої якості, яких жадали держави. Однак станом на 1492 рік вони були поширеними на значній частині сходу СІЛА, на продуктивних теренах Південної та Центральної Америки й у Субсахарській Африці, які ще не підпали під владу тубільних держав, і по всій Полінезії. Археологічні знахідки, які обговоримо далі, свідчать, що вождівства з’явилися десь до 5500 р. до н. е. на Родючому півмісяці та десь до 1000 р. до н. е. в Мезоамериці й Андах. Розглянемо особливості вождівств, за якими вони дуже відрізняються від сучасних європейських та