Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Минуло два роки.
Евсун сиділа за столом у кімнаті для відвідувачів, стискаючи пальцями край дерев’яної поверхні. Її серце билося швидше, ніж зазвичай. Дихати було важко, наче повітря в приміщенні стало густішим. Вона чекала.
Двері відчинилися, і вона побачила його.
Емір зайшов до кімнати, і цього було достатньо, щоб сльози покотилися її щоками. Він не змінився — ті самі очі, той самий погляд, у якому було стільки тепла й болю водночас.
Вона піднялася зі стільця, і за мить вони вже обіймали одне одного.
— Коханий… — прошепотіла вона, втискаючись у нього, ніби боячись, що він знову зникне.
— Кохана… — відповів він, стискаючи її ще міцніше.
Евсун відступила на крок, її пальці тремтіли, коли вона провела долонею по його щоці.
— Як ти?
— Добре, — тихо відповів він. — А ти?
— Добре… тільки тебе не вистачає.
Емір глибоко зітхнув і похитав головою.
— Евсун… не починай…
Вона усміхнулася крізь сльози й злегка кивнула, намагаючись стримати емоції.
— До речі, за Омера не переживай, — сказала вона, стискаючи його руку. — Я добре піклуюся про нього.
Емір подивився на неї з вдячністю.
— Дякую тобі.
— Немає за що дякувати. Він дуже дорогий мені.
Емір усміхнувся і стиснув її пальці ще сильніше.
— Евсун, я дуже скучив.
— Я теж… — її голос здригнувся. — Мені тебе так не вистачає…
Він взяв її руку в свої долоні, вдивляючись у її очі.
— Вже зовсім скоро… я буду з вами.
Евсун завмерла, вдихаючи повітря різкіше, ніж зазвичай.
— Тебе випустять?
Емір кивнув.
— Так, Евсун. Визнали, що я невинний.
— Кого визнали винним?
Емір лише коротко подивився на неї й відповів:
— Я про це подбав. Тебе не звинуватять.
Вона не питала більше. Їй було достатньо знати, що скоро він буде поруч.
— Я дуже щаслива, Еміре… дуже. Те, що ти скоро будеш з нами… це диво.
Він провів пальцями по її щоці.
— Завжди посміхайся.
В цей момент час для них зупинився. Але реальність була невблаганною.
Час відвідувань закінчився.
Евсун повернулася в маєток, і з цього дня Омер почав називати її мамою. Вона стала для нього всім.
— Мамо! — вигукнув він, коли вона зайшла до вітальні.
Вона усміхнулася й присіла перед ним, обіймаючи малого.
— Омерчику…
— Де ти була?
— Я була в татка. І в мене для тебе гарна новина. Скоро він буде з нами.
Омер широко розплющив очі.
— Справді?
— Так, справді. А зараз ходімо поїмо.
Вона взяла його за руку, відчуваючи, як у її житті нарешті з’являється світло. Скоро все стане на свої місця.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ігри долі, Анна Квітка», після закриття браузера.