Читати книгу - "Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер"

злегка хрипким голосом, тоді не могла встояти проти неї ніяка воля переможця та цезаря. Можна панувати над світом і мати владу перекидати леґіони від одного кінця землі до другого: царство цієї жінки, успадковане від багатьох матерів, було законніше, царственіше, ніж таке міцне, розсудливе панування. Його батько був старий чоловік. По суті те, що говорило зі слів цього старого чоловіка, було страхом. Страхом, що римлянин не впорається з внутрішніми спокусами Сходу, з його тоншою логікою, його глибшою мораллю. Але Рим перетравив грецьку мудрість і грецькі відчування. Він тепер досить освічений, щоб без небезпеки проглинути й юдейські відчування, й юдейську мудрість. Принаймні, він, Тит, почувається досить сильним, щоб об’єднати це — східну неясність і глибину та пряму, ясну римську філософію панування.

Звістка, що Тит має закінчувати юдейський похід, а цезар у недалекому часі повернеться до Риму, схвилювала місто Александрію. «Біловзуті» радісно зітхнули. Вони раділи, що цезар виїде, а також їхній суворий губернатор Тиберій Александр. І це давало їм велике задоволення, що нарешті мають виступити проти зухвалої Юдеї з чотирма леґіонами. Старе підбурливе слово про юдея Апеллу знову ожило. Де тільки показувалися юдеї, лунало їм услід: «Апелла, Апелла». Потім це слово витіснене було іншим, коротшим, різкішим, що хутко поширилося в усьому місті, на всьому Сході, по всьому світу. Його винайшов «біловзутий» Хереас, той молодий пан, якому одного разу Йосиф пробив голову своїм писемним приладом. Це були ініціали речення: Hierosolyma est perdita, Єрусалим загинув. «Геп, геп!» — лунало тепер там, де показувалися юдеї. «Геп, геп!» — кричали особливо діти, і це слово зв’язували з іншим, і по всьому місту різко лунало: «Геп, Апелла, геп, Апелла, Апелла геп».

Йосиф не зважав на цей крик. Він, Береніка, Агріппа, маршал Тиберій Александр, що народився як юдей, були надією юдеїв, і знову, де тільки він з’являвся, його вітали словами: «Морон, морон». Він сяяв певністю. Він знав Тита. Це було неможливо, щоб маршал Тиберій Александр, від чийого батька походять найкращі обітовані подарунки храму, допустив, щоб цей храм загинув. Це має бути твердий, короткий похід. Потім Єрусалим знову підійметься, країна буде очищена від «Месників Ізраїлю», знову розквітне. Він уже бачить себе самого, як одного з найперших людей у ній, чи буде римське провінційне управління, чи буде Єрусалимський уряд.

Звісно, завдання, яке лежить безпосередньо перед ним, дуже важке. Він хоче бути чесним посередником між юдеями та римлянами. Обидві партії будуть йому недовіряти. Коли римляни зазнають невдачі, тоді це поставлять йому на карб; коли юдеям ітиметься погано, то він у тому буде винний. Але, проте, в ньому не було гіркоти, він без гіркоти триматиме свої очі та серце розкритими. «О, Ягве, дай мені більше серця, щоб осягти многогранність твого світу. О, Ягве, дай мені більше голосу, щоб славити велич твого світу». Він бачитиме, він відчуватиме і цю війну, її безглуздя, її жахи й її велич, він опише так, що вона далі житиме для наступних поколінь.

Єгипетська зима закінчилася, відлинула нільська повідь. Дощові потоки, що робили пісковиту землю проти Пелузіума дуже трудно прохідною, припинилися, можна було транспортувати армію від Нікополіса Нілом устріть води, а потім рушити її старою дорогою через пустелю до Юдеї.

Проводирі александрійських юдеїв ходили гордо, тримаючись певно, як і раніше, з спокійними обличчями; але всередині сповнені вони були болючого неспокою. Вони самі брали участь у мобілізації, вони робили добрі справи на озброєнні та забезпеченні харчами армії. І вони також відчували велику злість проти повстанців у Юдеї і від щирого серця схвалювали те, що тепер Рим підняв ногу та збирався остаточно розтоптати цих повстанців. Але як легко може ця нога розтоптати не тільки повстанців, а й місто, а, може, навіть храм. Єрусалим був найтвердіша твердиня світу, повстанці були засліплені аж до саморозтерзання, і коли доводиться брати місто силою, на чому тоді спиняється сила і хто може сказати силі спинитися.

Рим ставився до александрійських юдеїв коректно та прихильно. Війна провадиться проти бунтівників провінції Юдеї, а не проти юдеїв, що живуть у державі. Але коли уряд робив цю різницю, то маси її не робили. Місто Александрія мусило велику частину свого гарнізону віддати для походу. Юдеї не показували цього, але вони були сповнені турботою, боялися погрому, подібного до того, який був чотири роки тому.

Тим дужче вони намагалися показати цезареві та його синові свою лояльність. Хоч багато з громади дивилися на це похмуро, гросмейстер Теодор бар-Даніель дав принцові Титові прощальний банкет. На ньому був цезар, Агріппа, Береніка, начальник Титового штабу Тиберій Александр. І Йосиф та Доріон були запрошені. Вони мали серйозний вигляд, були злегка бліді обоє, дуже підібрані, й усі дивилися на них.

І от лежала тут ця сотня людей, юдеїв і римлян, за вечерею, і вони святкували завтрашній виступ армії, що мала тепер чотири леґіони, п’ятий, десятий, дванадцятий і п’ятнадцятий, які мусили рушити зі Сирії й Єгипту, щоб обложити зухвалу юдейську столицю та назавжди її усмирити. «Твоє призначення, римлянине, керувати світом, з пощадою ставлячись до покірних і побиваючи зухвалих». Так співав поет, коли засновник монархії упорядковував державу, і вони тепер вирішили, римляни й юдеї, виконати ці слова, виконати їх мечем і письмом.

Урочиста вечеря тривала недовго. На коротку промову гросмейстера відповідав Тит. Він був у парадній формі полководця, тепер зовсім не мав хлоп’ячого вигляду, його очі були тверді, холодні й ясні, і всі бачили, наскільки він подібний до свого батька. Він говорив про римських солдатів, про їхню дисципліну, їхню м’якість, їхню твердість, їхні традиції.

— Інші глибше думали, — сказав він, — інші глибше відчували: нам боги дали в належний момент чинити належне. Грек має свої статуї, юдей має свої книги, ми маємо наші табори. Вони міцні та рухливі, вони постають щодня знову, як невеликі міста. Вони є охорона покірних, які скоряються законові, і жах для зухвалих, які не вважають на закон. Обіцяю вам, мій батьку, обіцяю Римові та світові, що Рим буде в моєму таборі, старий Рим, твердий, де він мусить бути твердим, і м’який, де він може бути м’яким. Це не буде легка війна, але це буде добра війна та провадитиметься вона римським способом.

Це не були тільки слова, які говорив молодий генерал, це був зміст і суть його породи, це була сама мужність, яка говорила в ньому, мужеська доблесть, яка зробила жителів маленького селища на горбах біля Тибру панами Лаціума, Італії, цілої землі.

Цезар