Читати книгу - "Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер"

— Доріон, моя дівчино, моя солодка, моя пастушко, хіба ти не бачиш, що між нами є друга, глибша спільність? Твій батько майже помирає від того, що римляни розглядають його так само, як незвичайну тварину, царського фазана або білого слона. Я, твій чоловік, матиму золотий перстень другого благородного стану. Ти, єгиптянка, зневажувана римлянами, я, юдей, до якого в Римі ставляться з недовірою, страхом і напівпошаною, ми разом завоюємо Рим.

Доріон слухала його, слухала ці слова вухами та серцем, вбирала їх у себе. Як дитина, слухала, вона витерла сльози, хлипала ще іноді, але вірила йому, він був такий розумний, і вона чула його слова з приємністю. Її батько усе своє життя тільки малював, це було, звісно, щось велике, але цей підіймав свій народ, він бився в боях, а потім сам переконав свого переможця так, що той прив’язався до нього. Її чоловік, її гарний, сильний, розумний чоловік, володар, його держава простяглася від Єрусалиму до Риму, світ є вино для нього, яке він черпає у свою посудину. Все, що він робить, правильно.

Йосиф гладив її, цілував. Вона смакувала його дихання, руки, шкіру, і після того, як він змішався з нею, вона була цілком переконана. Вона щасливо зітхнула, притулилася до нього, згорнулася, підібравши високо ноги, як дитина в утробі матері, заснула.

Йосиф лежав без сну. Він переконав її легше, ніж сподівався. А йому самому не було так легко. Обережно він відняв її руки й голову від себе. Вона трохи помурчала, але не прокинулася.

Він лежав без сну і думав про свою книгу. Його книга стояла перед ним, велика, загрозлива, певний тягар, певне завдання, яке робило його проте щасливим. Слово Веспасіана про Гомера вразило його. Він не стане Гомером Веспасіана, а також і Тита. Він оспівуватиме свій народ, велику війну свого народу.

Коли справді мають бути гіркота та руїна, тоді він стане устами цієї гіркоти та руїни, але він уже не вірив у гіркоту й руїну, а у мир та існування. Він сам має бути посередником миру між Римом та Юдеєю, доброго миру, сповненого честі, розуму та щастя. Слово має перемогти. Слово вимагає, щоб він тепер рушив до Юдеї. Він бачить сплячу Доріон. Усміхається, гладить дуже ніжно їй шкіру. Він любив її, але був далеко від неї.

Розмова, у якій Веспасіан повідомив Тита про своє рішення, доручивши йому закінчення походу в Юдеї, була, терпка та сердечна. Веспасіан узяв свого сина за плечі, водив його туди й сюди, говорив довірливо, як добрий батько родини. Повноваження, які він йому тут залишав, були широкі та розповсюджувалися на увесь Схід. Крім того, він дав йому для Юдеї чотири леґіони замість трьох, якими мусив сам задовольнятися. Тит, сповнений вдячною радістю, говорив щиро. Він справді не прагне дочасно захопити владу. Він вільний від того прагнення влади, на яке хворіє «фрукт», він має римське серце. Він певен, що пізніше, після щасливої старості Веспасіана, він дістане державу, добре об’єднану й упорядковану, — і він твердо додержується цієї певності, він не дурень, щоб із такого твердого ґрунту кинутися в болото. Веспасіан слухав його з приємністю, вірив йому. Він дивився своєму хлопцеві в обличчя. Це обличчя, що дуже засмагло було під юдейським сонцем, тепер від александрійської зими побілішало, але все ще здатне було подобатися армії та масі. Лоб непоганий, підборіддя коротке, тверде та солдатське, тільки щоки трохи м’якуваті. Й іноді в очах у хлопця з’являється щось дике та безрозсудне, що зовсім не подобалося його батькові. Ще у хлопцевої матері Домітілли бували іноді такі очі; вона тоді влаштовувала істеричні ідіотські історії і, можливо, з цієї причини лицар Капелла, від якого Веспасіан перебрав жінку, розійшовся з нею свого часу. Та все ж хлопець не дурний, з рештою юдейського завдання він уже впорається, тим паче, що Веспасіан дав йому надзвичайно розумного начальника генерального штабу — Тиберія Александра. Грім і Геракл! Усе буде гаразд, якщо хлопець більше дбатиме про східних чоловіків, ніж про жінок. Обережно, щоб не зіпсувати цей інтимний настрій, став він говорити на стару неприємну тему: про Береніку.

— Я можу зрозуміти, — почав він приязну чоловічу розмову, — що ця юдейська дама в постелі має принади, яких не має грецька або римська жінка.

Тит високо підняв брови, він справді був тепер на вигляд, як дитина, хотів дещо заперечити. Веспасіанові слова шкребли його, але не міг же він сказати своєму батькові, що ще й досі не спав із юдейкою; той висипле тоді цілий водопад глузувань на нього. Отже Тит стулив довгий рот і мовчав.

— Визнаю, — продовжував старий, — що ці східні люди дістали від своїх богів деякі здібності, яких ми не маємо. Але, повір мені, що це не є важливі здібності. — Він поклав своєму хлопцеві руку на плече, умовляв його приязно. — Бачиш, східні боги старі та слабкі. Невидимий Бог цих юдеїв, наприклад, хоч він надихнув своїм вірянам добрі книги, може, як мені казали цілком певно, боротися тільки на воді. Він не міг нічого зробити проти єгипетського фараона, як тільки напустити на нього воду, і на початку свого правління не міг нічим іншим упоратися з людьми, як тільки наслати на них великий потоп. На землі він зовсім слабий. Наші боги, мій хлопче, молоді. Вони не вимагають так багато сумнівів совісті, як східні; вони не такі делікатні, вони задовольняються парою биків і свиней і міцним чоловічим словом. Раджу тобі, не зв’язуйся глибоко з юдеями. Це іноді дуже добре знати, що на світі є ще щось інше, крім ідей форуму та Палатина. Це не зашкодить, коли ти іноді схочеш, щоб тобі почухали шкіру та серце юдейські пророки й юдейські жінки: але, повір мені, сину, що римський військовий регламент і політичний підручник цезаря Августа є такі речі, з якими ти набагато краще стоятимеш у житті, ніж із усіма святими письменами Сходу.

Тит спокійно слухав його. Багато з того, що казав батько, було правильне. Але в уяві він бачив принцесу Береніку, як вона підіймається сходами на терасу, і перед її ходою всі римські державні мудрості йшли за вітром. Коли вона сказала: «Дайте мені час, мій Тите, доки ми побачимося в Юдеї, і доки я відчую юдейський ґрунт під ногами. Тільки тоді зможу з’ясувати собі, що я повинна робити і чого ні», — коли вона говорила зі своїм тьмяним, тривожним,