Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

Мартін намагався зігнутися й набрати повні груди повітря. Рейчел підхопила його й припустила коридором. Вона ніби брела по воді, і невдовзі до неї дійшло, що значно простіше поперемінно відштовхуватися різними ногами, пересуваючись, неначе за малої гравітації.

Периферійний зір став тонути в червоному тумані, це був знак, що невдовзі настане виснаження. Нехай її периферійна нервова система і працювала підсилено, та на такій швидкості, яку живило анаеробне дихання, вона напрочуд швидко виснажувала свої резерви. На наступному перехресті трапилася відчинена кабіна ліфта: жінка шугнула в неї, затягнула за собою Мартіна, натиснула на квадратній кнопці номер рівня із житловим відсіком для офіцерського складу. А вже потім повернулася до нормальної швидкості.

Двері ліфта зачинилися, він поїхав угору, і Мартін почав хекати. Рейчел обм’якнула на стіну, перед очима в неї пливли чорні плями, затуманюючи зір, поки вона намагалася наповнити напружені легені повітрям. Першим заговорив він:

— Де… ти навчилась…

Жінка кліпнула, в лівому верхньому секторі її зору крутилася спіраль годинника. Вісім секунд збігло з того моменту, як вона прогорлала «Юта!». Вісім? Може, вісім хвилин? Вона важко відсапувалася, постійно збиваючись на позіхання, вивергаючи із себе двоокис вуглецю. Усі м’язи боліли, пекли так, неначе її до кісток проштрикнули розжарені дроти. Її марудило, а в лівій руці почав пульсувати несамовитий біль.

— Спеціальні. Імплантати.

— Здається, ти там мало ребро… не поламала. Куди ми?

— Рятувальний. Човник. — «Перевести дух!» — Як і казала.

Над ними засвітився вогник. Вони піднялися на один поверх. Іще стільки ж.

Двері відчинилися там, де треба.

Рейчел ледве випросталася. Благо, на цьому рівні нікого не було. В теперішньому стані вона навіть хом’ячкові не дала би раду, не кажучи вже про солдата. Жінка вийшла з ліфта. За нею виповз Мартін.

— Моя каюта, — тихо промовила Рейчел. — Вдавай, ніби все нормально.

— З ось цим от? — Мартін показав свої кайдани.

«Чорт. Треба було їх порвати, поки ще діяли бустери». Вона похитала головою, пошукала щось у кишені штанів і дістала компактну сіру трубку.

— Станер.

Щастити припинило наприкінці останнього коридору. Відчинилися двері однієї з кают, і звідти вийшов боцман; він відступив був, щоб їх пропустити, та коли роздивився їх ближче, вигукнув із відвислою щелепою:

— Агов!

Рейчел вистрілила в нього і зашипіла собі через плече:

— Хутчіш!

Вони прискорили свій чвал. Мартін плентався за нею. Її каюта була уже за найближчим поворотом. «Золото!» — жінка прокричала команду рятувальному човнику.

Над головами спалахнули червоні вогні. Система гучного зв’язку задзеленчала тривогу:

— Тривога! Небезпека! Зелена палуба. Житловий сектор B. Двоє озброєних заколотників-утікачів. Озброєні і небезпечні. Службі охорони негайно явитися на зелену палубу, в житловий сектор B. Тривога!

— Чорт! — пробурмотів Мартін. За десять метрів перед ними заторохтів, опускаючись, герметичний люк між відсіками.

Рейчел знову ввімкнула бойову швидкість. Перед очима одразу ж посіріло. Вона кинулася вперед і стала під самісіньким люком, узявши на себе його нестерпну вагу. Мартін просувався немовби відморожений, поки двигтіли мотори, намагаючись переломити Рейчел навпіл. Він пірнув під люк, вона — за ним, але лишилася пильнувати, хоч у неї почали терпнути долоні рук і ноги, а шкіру обличчя, як зашпори, кололи голочки. За два метри від них були двері її каюти. «Джуно!» — прокричала вона в ларингофон, але слово здалося їй писклявим бурмотінням, немовби це хрипів старезний динозавр.

Двері широко розчахнулися. Мартін вбіг усередину, але для Рейчел було вже запізно: вона нічого не бачила, в неї підломилися коліна. Бойове прискорення ущухло, і вона повалилася забитим боком на стіну.

Її хтось тягнув по ріні, їй усе боліло. Серце от-от мало розірватися, судячи з його торохтіння. Постійно бракувало повітря.

Грюкнули, зачиняючись, двері.

Темрява.

Цирк смерті

Революційний комітет засідав під цибулиною бані кафедрального собору в Плоцьку. Тепер тут розташовувався штаб Комісаріату екстропійної ідеології. Всі незгідні з доктриною революційної оптимізації та неохочі в такому разі покинути місто поставали перед його трибуналом і вислуховували довжелезні нудні настанови щодо природи свого правопорушення. Потім їх розстрілювали, мізки — картографували й вивантажували у Фестиваль, прирікали на каторжну працю. Зазвичай — усе одним гамузом. Підсудних було небагато, народ переважно розбігся по дикій околиці, або вже подолав трансцендентний бар’єр, або всім серцем, щасливий, прийняв справу революції.

Хатинка Сестри 7-ї, розпашіла від місцевих міфічних спогадів і легенд, вивантажуваних у ноосферу, присіла навпочіпки надворі перед Революційним комісаріатом та наклала величезну купу. Незабаром хатина підвелася і рушила прогулятись до вишень, що росли по периметру площі: вона зголодніла, і навіть любов єпископа до вишневого цвіту її не могла спинити.

Сестра 7-ма поморщила носа від невдоволення і почвалала собі всередину. Штаб був переповнений прохачами, які стояли в чергах, щоб заявити яке-небудь своє клопотання. Всі підходили до кухонного столу впоперек нави, за яким засідало пів десятка знуджених революційних функціонерів. Дрібний і буйний чоловік на прізвище Рубенштейн махав руками та благав про щось головуючого, вже настільки механізованого та віртуалізованого, що він гримотів при ходьбі. Дискусія полягала в чомусь, пов’язаному з необхідністю відмовитися від колишньої політики винищення мистецьки безграмотного населення. Щоправда, за оцінками Критиків, пріоритетність цієї категорії була невисока (адже неможливо виграти дебати про естетику в трупа), та завзяття Рубенштейна і його прагнення переосмислити все за якийсь день-два у товаристві Сестри 7-ї жодним чином не виправдовували його почуття мистецької доброчесності. Цей допитливий людський люмпен до неможливого гномічний у своїх висловлюваннях, непослідовний, так що інколи Сестру 7-му охоплював відчай, коли вона бралася зрозуміти його підспудну естетику.

На якийсь час Сестра 7-ма потонула