Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

— Хапайте її! — заволав Зауер. Він потягнувся до пістолета, але десь на півдорозі його рука втрапила у велетенський шмат голубої піни, що ніби цементом знерухомив її і приліпив до боку. Від субстанції йшов сильний хімічний запах, знайомий із дитячих візитів до стоматолога. Зауер хекав на повні груди, намагаючись позбутися липкої маси, і фруктовий, солодкавий сморід врізався в його легені; світ пойнявся туманом.

Рейчел знала, що все пішло шкереберть, тієї само миті, як ввійшла в кают-компанію. Вона вже бачила раніше суддів, налаштованих відправити когось на шибеницю, і на Землі, і під час доброго десятка інших завдань. Такий настрій завжди витав у повітрі, ширив свій ядучий запах, сморід смерті, й глухе до голосу розуму жадання віддати наказ про страту. Цей запах, і не тільки він, линув і від цих судових засідателів. Хитра стриманість, самовдоволене передчуття; немовби вони вчудили офігенний жарт, про ключову фразу якого вона могла тільки здогадуватися.

Коли молодший лейтенант безпеки нарешті промовив цю фразу, сиру й неадекватну, очевидно, склепану експромтом, як здалося їй, вона одразу зиркнула на Мартіна. «Прошу, зберись». Вона кліпнула тричі й побачила, як він напружився та кивнув їй у відповідь — домовлений сигнал. Тоді вона ще раз звернулася до судових засідателів, кліпнувши знов: із внутрішньої сторони повік побігли зелені вогники. «Другий етап», — скомандувала вона субвокально в радіомікрофон, закріплений у горлі, й передаючи наказ дронам, які чекали у вентиляції. Вона знову поглянула на суддів, насуплених, ніби грозові хмари, що виступали на неї з-за обрію. «Потрібно виграти час».

— Питання права, пане молодший лейтенанте. Так сталося, що зазвичай думка не дорівнює дії… — Вона говорила й говорила, гадаючи, як ті зреагують на фактичне обвинувачення їх у фальсифікації судового процесу; відступляться чи…

— Саме це в мене якраз і є… — Цей гостроносий політрук посередині подарував їй моторошний вищир. — Якраз вам і повинно бути відомо, кому передавалася інформація.

Він тицьнув на неї пальцем. «Почалося», — подумала вона і знову віддала субвокальний наказ: «Багаж. Є готовність номер один?»

«Рятувальний човник готовий до запуску. Пальне в докритичному стані, готове до використання. Запас реактивної маси забезпечено. Запас кисню номінальний. Увага! Дельта-ве до вказаного пункту прибуття, Нью-Пітерстауна, зараз становить 86 км/с і зменшується при сумарному запасі маневреності 90 км/с».

Має вистачити, подумала вона. Двигун Зубріна майже настільки ефективний, як і допотопні ядерні ракети; вдома цього вистачило би на подорож до Марса й назад, зі зльотом і посадкою. В її ж ситуації можливості трохи змінювалися: назад на орбіту без дозаправки їм не повернутися. Але його вистачить настільки…

— …Із цього я роблю висновок, що ви мужньо поступилися своїм дипломатичним імунітетом заради спроби порятунку власного шпигуна від зашморгу.

Рейчел важко ковтнула, поглянула на Мартіна, кліпнула йому двічі, подаючи сигнал затамувати подих.

«Багаж, стартова готовність. Очікуваний час прибуття екіпажу сто секунд. Час на запуск — двадцять секунд від цього моменту». Щойно вони спалять цей місток і стрибнуть за борт, покладатися можна буде тільки на свої молитви, а також на те, що екіпаж не наважиться задіяти радар для їх пошуку та ліквідації, щоб не виказати Фестивалю свої координати. У порівнянні з найбільшими зорельотами військового флоту Нової Республіки рятувальний човник був мильною бульбашкою.

Рейчел переключила увагу на суддів і глибоко зітхнула:

— То ви влаштували це фарсове лінчування заради того, щоб обійти мій імунітет? Я вражена. Навіть не уявляла, що ви можете бути настільки тупим… Юта!

Вона присіла. Останнє слово — наказ дронам — Рейчел прокричала в ларингофон. Одночасний тріск означав, що всі навантажені кумулятивними зарядами трубоходи вибухнули. Жінка натягнула на обличчя прозорий шолом-капюшон, наглухо його застібнула і ввімкнула мобільну систему розпізнавання «свій-чужий».

Крізь отвори у стелі в кімнату вивалилися десятки дронів: павуки, краби, скорпіони (виготовлені всі зі стічних вод, точніше, вуглецевих полімерів із рециркульованих відходів) бризкали навсібіч протипіхотною піною й обдавали особливо впертих випарами хлороформу. До неї був рипнувся матрос, і її бойові імпланти перебрали на себе управління; Рейчел іще не встигла навіть усвідомити його наближення, як хлопець повалився на підлогу, немов мішок картоплі, пропустивши по-кролячому швидку серію ударів у голову, завданих не по-людськи спритними кулаками. Все звузилося до прогалини між нею і Мартіном, який стояв за столом, витріщивши очі, й немовби тягнув до неї руки, поки матрос намагався його відтягнути до дверей.

Рейчел активувала бойовий режим, начисто відключивши від управління собою людську нервову систему.

Час уповільнився, світло потьмяніло, ослабли пута гравітації, а повітря немовби загусло і стало в’язким на доторк. Маріонетки оберталися, наче в уповільненій зйомці. Вона перестрибнула стіл і кинулася до Мартіна. Його охоронець спробував був повернутися до неї і виставити руку, яку вона схопила й крутнула, відчувши, як щось хруснуло в суглобі. Лівою вона вмить зарядила по іншому вартовому; від удару картонно тріснули ребра і пара тонких кісточок п’ястка. Важко було щось запам’ятати, важко було думати, але її тіло стало її головним ворогом, вразливішим, ніж могло здатися її рефлексам.

Однією рукою Рейчел схопила Мартіна, намагаючись тримати чоловіка, немов порцеляновий виріб, але його «уф-ф-ф» із легенів свідчило, що скрутила вона його все ж таки добряче. Ударом ноги вона вибила незамк­нені двері, витягнула Мартіна, перш ніж вони знову зачинились. Вона залишила його на підлозі, а сама замкнула двері і дістала з кишені в жилеті щось схоже на шпатлівку. «Омага!» — крикнула вона в ларингофон. По поверхні шматка забігали червоно-жовті, видимі для її механізованого зору, вогники. Рейчел заткнула шпатлівку між дверима та їхньою рамою і дмухнула на неї. Вона вмить посиніла й розповзлася по всіх дверях. Хвиля липкої рідини повністю заповнила люз, запечатавши їх навіки.

Ув’язнені протипіхотною піною та